Як риби в полі ростуть
Хіба таке буває, щоб риби в полі росли?
Отож і хлопці, що приїхали з міста на канікули, теж не повірили Петрусеві, щоб у полі риби водились.
Якось, уже надвечір, ішли вони втрьох — Юрко, Вітя і Петрусь — вулицею села, і гості наввипередки розповідали, які дива є в їхньому місті.
— …А ще тепер у нас пустили нову лінію тролейбуса. Там такі величезні тролейбуси ходять, що раніше ніколи й не було. І зупинка біля самого зоопарку, — сказав Вітя.
— У нас є кіно. Тільки не звичайне, а стереоскопічне. Коли футбол показують, то здається — м’яч просто на тебе летить, — у захваті перебив його Юрко.
Петрусь уважно слухав, — нічого не скажеш, багато цікавого розповідали хлопці, — а потім і сам надумав похвалитись.
Хитрувато примружив очі і таємниче промовив:
— А в нас на полі риба росте!
— Що-о? — аж остовпіли хлопці, а тоді як зарегочуть: — Де ж вона — серед пшениці чи у вівсі росте?.. І вигадав же! Таке, що й купи не держиться!
— І зовсім не серед пшениці! — Петрусь навіть трошки образився. — Коли не вірите, я вам завтра покажу те поле.
Другого дня вранці Вітя і Юрко ледве дочекались, поки сніданок дома скінчиться. Все ще не дуже вірячи, але не в силі стримати цікавості, прибігли до Петруся і разом з ним пішли дивитися на небачене колгоспне диво.
День видався тихий, без вітру, і сонце припікало нещадно. Петрусь привів товаришів на околицю села і зупинився на пагорку. Перед ними розіслалося зелене-зелене поле, все наче покраяне на невеликі клаптики. Хлопці не могли одразу розібрати, що там росте.
— То рисове поле! — показав рукою Петрусь.
— Дивися! А я ніколи й не бачив, як рис росте! — скрикнув захоплено Юрко. — Я дуже люблю рисову кашу, особливо з яблуками!
Вітя промимрив розчаровано:
— Я теж не бачив. Та тільки ж ти нам обіцяв показати те поле, де риби ростуть, а привів нас до рисової каші…
— А ти не поспішай, — заспокоїв його Петрусь, — ходімте краще спустимось униз.
Юрко і Петрусь весело побігли до зеленого килима поля, Вітя недовірливо знизав плечима і теж поспішив за ними.
З поля приємно повіяло вогкою прохолодою, одразу і спека наче трохи спала. Непосидючому Юркові дуже кортіло ближче роздивитися рисові стеблинки. Він підбіг зовсім близько до дивного поля і скрикнув від несподіванки:
— Вітю, дивись, тут вода!
Справді, там, куди через густі кущики рису міг пробитись промінь сонця, виблискувала вода.
— Еге ж, вода, — зацікавився вже й Вітя, — хіба ти забув, як нам у школі розповідали, що рис у воді росте! Тільки ж рис вирощують десь на півдні, в Китаї, в Індії та Середній Азії.
— А хіба в нас не південь? — Петрусь насмішкувато зиркнув на Вітю. — Ех ти, відмінник! Наше Запоріжжя — це також південь, південь України. У нас, знаєш, скільки сонця? І рис виростає, та й не тільки рис…
Петрусь повів своїх гостей невисокою дамбочкою і наказав хлопцям придивлятись, де рис росте не дуже густо. Дорогою він розповів, що такі дамбочки все поле ділять на чеки — ділянки, залиті водою, і це тому поле здалеку здається наче зшите з клаптів.
Раптом Вітя помітив, що між зеленими стеблами щось майнуло. Він придивився пильніше і мало не вигукнув:
— Та тут же риба!
Петрусь засміявся:
— А ти не вірив! То коропи, їх тут багато. Зараз, правда, коропенята ще невеликі, а до осені — знаєте, які виростуть? Отакенні будуть, з півкіла, а то й по кілограму. Такий як мотне хвостом, то й у руках не вдержиш.
Юрко тільки вимовив захоплено: «Ого!», а Вітя підозріло зауважив:
— Так рису ж тут до осені зовсім не залишиться, такі рибини його геть увесь витовчуть.
Петрусь приклав палець до рота і рукою показав, щоб підійшли ближче. Спершу хлопці нічого не розібрали, але, добре придивившись, побачили, як коропи, наче поросята, риють носами землю.
— Рис тут буде, та ще який! — сказав Петрусь. — Кращий, ніж там, де риб немає. Мені старший рибовод казав, що то вони в мулі на дні собі їжу шукають — усяких хробачків, черепашок та комашиних личинок. Навіть личинок комарів поїдають. Кажуть, від тих комарів на чеках раніш життя не було, а тепер їх немає. До того ж ці коропи, шукаючи їжу, і бур’яни виїдають, і землю розпушують, ну просто, як добрі хазяї.
— Здорово! От будемо в класі розповідати, ніхто ж із наших не знає такого, — аж підстрибнув від задоволення Юрко. А Вітя, придивляючись до рибки, яка хапала й викидала, а потім знову хапала до рота якусь черепашку, промовив: