Через деякий час гроза трохи вщухла, і хтось постукав у двері. Увійшов Ромась. Він був у батьковому плащі і так само, як і Андрійко, дуже схвильований.
Мама мовила:
— Ну от, маєте! У таку погоду і не побоявся прийти.
— Ти уявляєш, — сказав Ромась Андрійкові, — як себе почувають бідні пташки? Може, поховались у свою пухнасту рукавичку? Та в ній не дуже сховаєшся від такої бурі.
А ремези справді були дуже стривожені. Навкруги діялося щось страшне, неймовірне. Таких моторошних звуків пташки ніколи не чули. Дерева в лісі нагинало майже до самої землі, ламало гілля. Ліс освітлювався спалахами блискавиць. Пташки не наважувались шукати захисту у своєму пуховому гніздечку, адже там уже лежали яєчка, їх так легко побити, але ж і не хотіли лишати його напризволяще. Занадто сильно шарпав його вітер.
Буря нарешті вщухла. Андрійко і Ромась нетерпляче виглянули у двір, ладні, як тільки розпогодиться, гайнути до лісу.
От ця хвилинка настала. Хлопчики і незчулися, як опинились на узліссі. Після бурі деякі дерева були покалічені, але кожна билина радісно вітала сонечко.
До дуба Андрійко і Ромась підбігли, як до давнього знайомого.
Але що це з ним? Дуб був укритий ніжними зеленими листочками-немовлятами. То буря позривала торішнє іржаве і скручене листя…
Хлопці поспішили до ремезів майже без надії зустріти своїх знайомих пташок.
На своє здивування, Андрійко і Ромась побачили гніздечко на місці, тільки було воно у дуже жалюгідному вигляді: все обшарпане, понівечене, і маленький ремез знову його лагодив.
А в гніздечку сиділа самичка і гріла яєчка, за які довелося стільки перехвилюватися. Але тепер усе було позаду, і ремезиха радісно мріяла про маленьких ремезенят.
Під кригою
— Брр! Як холодно!
Маленький окуньок аж здригнувся. Не дуже-то гріє риб’яча кров.
— Холодно, час уже нам укладатися на зиму, — сказала йому мама. — Он усі окуні зібралися зграєю, відшукали затишну яму і вмощуються в ній.
Але окуньок не послухався і поплив від мами.
Невдовзі він побачив двох риб: плітку і краснопірку. Вони про щось розмовляли. Плітка сказала:
— Добре коропам, про них люди піклуються. Їм для зимівлі ставки викопали, а перед тим як туди випустили, в солоному розчині викупали, щоб ніяка нечисть на них не заводилась. І в ставки їх пустили не всіх разом: окремо менших, окремо старших.
— Ач яка шана! — покрутилась краснопірка.
— А вони ще й не задоволені, — вела далі плітка, — що їх пропускали для цього крізь решітки, аби відокремити великих від малих. А нам треба самим про себе подбати. Приєднаюсь до якоїсь риб’ячої зграї. Попливемо тоді, пошукаємо зручного місця та полягаємо спати, бо вже й плавати важко.
Окуньок раптом відчув, що йому також важко плисти, і вирішив за звичкою підплисти до поверхні, трохи подихати, бо там завжди свіже повітря. Але що це? Річка була вкрита холодною білою кригою. Окуньок збентежився. Тут підплив його товаришок, ровесник.
Він запропонував:
— Пливімо до старої верби!
— Як? Адже влітку там люди ловили рибу на гачки.
— Та то ж влітку. А тепер їм холодно сидіти на березі. Зате там є велика-велика дірка — ополонка. І дихати там легше.
Маленькі окуньки попливли до ополонки. Тут вони побачили сазана. Він жадібно ловив ротом чисту воду коло ополонки. Та раптом щось блиснуло, сазан затріпотів хвостом, став у воді сторчака і вмить зник. Це він таки потрапив на гачок до рибалки.
Окунькам стало моторошно.
— Тікайте, хлопці, мерщій звідси, — мовив старий йорж, пропливаючи повз них. — Хіба ви не знаєте, що крізь ці ополонки рибалки взимку ловлять рибу? Інколи рибі не вистачає повітря в глибині, і вона підпливає сюди освіжитися. Хай йому грець! Краще вже до весни спатиму, як усі порядні риби.
Окуньки і собі втекли від ополонки. Справді, чого вештатись під кригою? Вода холодна, риб майже не видно, навіть розбійницьких щук. Можна було б вільно плавати. Але важко дихати. Недарма позалягали риби в ямах і сплять.
А в затоці у найглибшій ямі, коло кручі, влаштувались великі соми. Їх там багато. І дрібненькі риби полягали шарами на них. Соми й уваги на це не звертають і не поворухнуться. Може, їм ліньки, а може, міцно поснули.
— Повертаймо до мами, — мовив маленький окуньок. — Мабуть, і нам треба заснути. Щось важко і нецікаво плавати взимку. Почекаймо, поки пригріє сонечко!
Щиглик
Якось маленька дівчинка побачила пташку, таку яскраву, немов квітка зірвалася з клумби і полетіла. Дівчинка тихенько насипала трошки зерняток на блюдечко і поставила на бильця ганку.