Стара щиглиха невдоволено зауважила:
— Який сором! Оце називається господарі! Не вміють пристойно поводитись!
А прибулі жартуни розмовляли між собою, перебиваючи одне одного:
— Чит-чок! Чит-чок! Чит-чок!
Знімаючись угору, вони вигукували:
— Ф’юіт! Ф’юіт!
Щиглики, пташки завжди прості і товариські, відразу одверто запитали, як їх звуть і звідки вони прибули: чи з лісу за горою, чи з лісу за рікою?
Незнайомі один перед одним почали розповідати, що звати їх чечітками, а прилетіли вони з такого далека, що й запам’ятати неможливо, скільки гір, лісів і озер вони проминули.
— Ой, ми летіли, летіли з холодної півночі, аж із самої тундри!
— Там навколо самі снігові простори, ледве сюди дістались!
— Але ж у нас також зима і холодно, — дивувався один молоденький щиглик. — Певно, у вас іще холодніше?
— І не порівняти! — пояснила охоче чечітка. — Та нам не холод дошкуляє, а голод. Узимку на півночі з харчами дуже скрутно.
— А тут, — перебила її інша, — усі наші досхочу клюють березове насіння. Це ж наша найулюбленіша їжа.
Гості були дуже гарненькі — в червонуватих шапочках на голівках, з червоними шарфиками на грудях. Це дуже личило пташкам у хвилясто-сірому одязі з білими смужками на крильцях. Але й наш щиглик був наче в білій чистій манішці.
Розмова між щигликами та чечітками точилася далі.
— А чимало наших пташок відлітають звідси у вирій, — сказала літня щиглиха. — І шпаки, і журавлі, і жайворонок.
— А з нами теж летів жайворонок, північний рогатий жайворонок. На голівці у нього так кумедно стирчали два пучки пір’їнок, — вставила гостя.
— А давно ви до нас завітали? — запитав щиглик у білій манішці.
— Вже давненько. Тільки ми в іншому лісі, отам за озером, мешкали, а тепер перелетіли сюди.
Та у щиглика ще було безліч запитань.
— А знаєте, у тім лісі, за пагорбами, я познайомився з одним птахом. Він також з півночі прилетів, напевне, ваш земляк. Звуть його снігур. Знаєте ви його?
— Звичайно! Це справді наш земляк!
— Давайте полетимо до нього? — зраділа чечітка.
— Він якийсь відлюдкуватий, — зауважила щиглиха, — сидить собі сам, міркує про щось.
— Дозвольте, тітонько, і я з вами, — попросився молоденький щиглик у білій манішці.
Літня щиглиха мовила:
— Куди ж ти, такий легковажний та балакучий? Хіба без тебе не обійдеться?
Але чечітка засміялась:
— Ніде правди діти. Побазікати й наші вміють — перебалакають кого завгодно. Хай і малий летить з нами.
І вони, затріпотівши крильцями, пурхнули до лісу за пагорбом.
На стрункій горобині, прикрашеній червоними китицями жовтогарячих ягід, сидів птах, сховавши голову у яскраво-червоне пір’ячко.
— Ой, який же він красунь! — не витримав і писнув молоденький щиглик.
Статечна щиглиха застережливо цвірінькнула:
— Ану, помовч! Недаремно-таки я боялася тебе брати.
А чечітка, на правах землячки, прямо підлетіла до снігура:
— Здоровенькі були, дядечку! От де довелось зустрітись. Ну, надумали-таки зиму тут перебути?
Снігур підвів голівку і глянув на землячку.
— Та в тутешньому лісі чудово. Бачите, скільки горобини, а на узліссі ще й калини багато. Та й інші ягоди є. Але я не зразу потрапив до цього лісу, мабуть, тільки днів зо три. А перед тим мені довелось пережити жахливу пригоду. Прилетів я одразу до міста, місто невеличке таке, мені його все неважко було облетіти. Зустрілись там хлоп’ята, уважні, дбайливі. Поробили для нас і інших птахів їдальні, насипали корму. Правда, сипали вони багато конопляного сім’я, яке я не дуже люблю, але чижикам і щигликам тутешнім це було до вподоби.
У цю мить стара щиглиха глянула ненароком долу і здивовано прошепотіла приятелькам:
— Який дивак! Погляньте! Усе смачне з горобини викидає на землю. Мабуть, клює самі кісточки.
Це справді так і було. Долі валялось чимало решток з ягід горобини.
Маленький щиглик у білій манішці звернувся до снігура:
— Так що ж там трапилося у місті? Самі ж кажете, що хлоп’ята навіть харчі весь час у пташиних їдальнях лишали.
Снігур зітхнув:
— Ох, якби ж то всі діти такими були! Нагодився один хлопчисько і давай жбурляти в нас камінці. Забив мою подружку і в мене поцілив — покалічив ніжку.
Раптом до горобини підлетіла зграйка таких самих червоних снігурів.
— Здоров, друже! Як твоя поранена нога? Ще не можеш далеко літати? Ну, видужуй швидше! А нам час за озеро летіти.