Нарешті повилуплювались пташенята, і радості матері не було меж. І такі ж вони були гарненькі, строкаті, пухнасті!
Минуло кілька днів, і малюки бігали вже швидше за маму, бо ніжки, порівнюючи з тільцем, були поки що досить довгі. А з яким задоволенням діти купались і пірнали, шукаючи смачних рачків та черепашок! Вони цілісінькі дні плавали з мамою у морі, а коли втомлювались, найкращим місцем відпочинку для них була мамина спина. Сама ж мама була чудова плавчиха.
Якось зірвався вітер. Море вкрилось білими баранцями. Птахам стало важко триматись серед розбурханих хвиль. Мати вивела всіх своїх дітей на берег. Це було вчасно, бо на морі хвилі вже здіймались, наче розлючені велетні. Здавалось, що вони оскаженіло згинали шиї і, нахиливши голови з густими сивими кучерями, люто кидались на берег.
Раптом, шукаючи серед каміння хоч маленький затишок, гага побачила двох самітних безпомічних пташенят.
— Ой бідненькі, — жахнулась гага, — мабуть, загубили свою маму і тепер не знаєте, куди подітись.
— Гаг-га! — тільки й могли вимовити перелякані пташенята.
— Ну, то йдіть разом з моїми.
Звичайно, вони загубились від своєї матері і всього їхнього виводка. Чужі пташенята довірливо приєднались до незнайомого гурту. За мить гага помітила, що всі пташенята якісь неспокійні, стурбовано підбігають до неї, жалібно підіймають голівки. Мати зрозуміла, що їх хвилюють незвичні раптові сутінки, бо навколо враз смеркло.
Сама вона вже давненько занепокоєно стежила за великою темною хмарою, яка сунула зі сходу. Хмара закрила майже половину сонця. Ще трохи, і вона зовсім проковтне його.
Одне з пташенят, гага вже не розібрала — своє чи чуже, перелякано повертало голівку, дивлячись на небо. Воно шукало сонця, такого звичного і такого лагідного, теплого, але зараз його на небі не було. З розпачливим криком пташеня кинулось до мами.
— Ах ти, мале! Ти думаєш, сонце зовсім пішло з неба? Зараз літо, і сонечко нікуди не піде від нас аж до зими. Це тільки трохи посутеніло, а справжньої темряви ти ще не бачило. От як настане зима, сонце зовсім сховається за обрій і не показуватиметься кілька місяців. А зараз заспокойтеся, вітер прожене хмару, буря на морі вгамується, і сонечко знову вийде і приголубить вас.
Все так і сталося. Пташенята біля мами заспокоїлись і після негоди безтурботно побігли гуляти.
Минув рік, і пташенята стали вже зовсім самостійно запливати далеко в море. Вони вже не потребували маминого піклування, але, як і раніше, тримались дружною сім’єю.
Вороги і друзі
З-під кучугури снігу з’явився мишачий ніс. Хоч крихітних вух миші майже не було помітно, вона все ж таки вчула невиразне шарудіння і відразу сховалась у свою домівку.
— Навіщо мені цей клопіт? Ще комусь у зуби можна потрапити. Піду на інший вихід. Добре, що я свою нірку з кількома ходами обладнала. Треба вміти жити…
Цій миші-полівці конче треба було перебігти через луку до своєї товаришки, побалакати про одну справу. Вона ще кілька разів висунула носа з-під снігу, понюхала праворуч, ліворуч, перевіряючи, чи безпечно навкруги. Аж тоді обтрусила свою сірувато-жовтеньку шубку і миттю вибігла на власну стежинку.
«А непогану стежку проклала я, — самовдоволено думала вона, — і корінці геть усі погризла, а були серед них такі соковиті!»
Її не обходило, що то були живі корінці травиці й квітів, які по весні мали розквітнути. Та хіба миші коли дивляться на квіти? Їм ніколи й не кортить. Зернятка та корінці — то інша справа.
Так міркуючи, вона добігла до своєї молодшої приятельки. У тої гніздечко було зроблено з трави і лежало поверх землі, лише зокола прикрите снігом.
Вона чкурнула в гніздечко.
— Слухай-но, — сказала вона господині, — я тут недалеко знаю стіжок сіна. Ти, мишо, молода і жити не вмієш. Так отож послухай мене: чи не краще нам перебратися туди? І тепло, і їжі досхочу. А сіно свіже, пахуче. До весни вистачить.
У молодшої миші від здивування очі стали округлими.
— До весни? Та й годі?
— Ох, і дурненька ти, — жваво мовила старша. — Там весною багато мишей зберуться з усього поля. За зиму перетруть усе те сіно на потрух, нічого й не лишиться. Та вже буде весна, і яке нам діло до того сіна? А люди інші стіжки поставлять. Я настійно раджу тобі — перебирайся у стіжок, там воно й безпечніше. Ти знаєш, з’явився наш нещадний ворог з півночі — птах-зимняк. Тільки й чути — то там, то тут гинуть наші сестри полівки.