І преса відзначила її добрими відзивами. Один критик, закінчуючи статтю про книгу «Ніч у лісі», повну схвалення автору, писав: «І наші хлопці й дівчата полюблять неосяжні простори дорогої Батьківщини, і золото роздольних нив, і голубі плеса озер і річок, кучеряві ліси і діброви. Прочитають і виростуть мужніми, сильними і благородними, добрими і справедливими».
Навіть такий славетний знавець дитячої літератури, як Корній Чуковський, писав Волечці: «Вам доступне найважче мистецтво передавати дитячі діалоги (в таких оповіданнях, як „Соня“ і „Ремез“)… А головне, кожне „створіння“, про яке ви говорите, стає у вас героєм цікавого сюжету, в кожному вашому найменшому оповіданні є захоплююча фабула. Якщо я був би видавцем, я б обов’язково надрукував окремими книжками „Соню“ і „Теклю“. Дітей ці книжки порадували б — принесли б користь».
Ще він вказував, як на досягнення автора, на його прекрасне володіння «гнучкою і багатою українською мовою, особливо мовою дітей».
Це він писав про книгу «Ніч у лісі». Але це можна віднести до всіх книжок, написаних Волечкою Іваненко.
Минали роки. Все важче було працювати хворій письменниці. Але так палко жила в ній творча енергія, так міцною волею перемагала вона свої муки, що читачі й підозри не мали, яких творчих зусиль коштували ці бездоганні, ясні, добрі оповідання.
Подруги збирались коло її ліжка, розважали як могли. Друзі — її колеги, що брали участь в експедиціях, працювали в жарких тропічних країнах, — привозили їй подарунки і сувеніри: різних морських тваринок із своїх колекцій, незвичайні фото, власні кінофільми. Розповідали про свої спостереження і пригоди, говорили з повагою (вони читали її оповідання): «А це, Лесю, подарунок тобі. Напиши для дітей, які хочуть працювати для науки, про різні дива. Адже книжку зможуть прочитати сотні хлопчиків і дівчаток. Вони полюблять ще міцніше природу і дізнаються, як люди перемагають і перетворюють її».
І вона писала оповідання про жителів рік далекої Африки, не забуваючи ввести в сюжет і радянських дослідників, що добрались і до екзотичних країн екватора.
Про що ж розповідають книги цієї гідної подиву письменниці, яка поставила свої знання на службу вихованню у юних читачів любові до природи? Вона розмовляє з дітьми про речі, про які вони ніколи не чули і дізнатися про які страшенно цікаво. Прочитаєш — ніколи не забудеш, ще й іншим розповідатимеш. А розповідати є про що. Це невичерпний світ несподіваних чудес.
Перед тобою в заростях водоростей пропливають рибки — краснопірки, їхній ворог — щука, і тут же колючка, яка не боїться щуки, бо вона колюча. І маленькі подробиці цього риб’ячого побуту непомітно дають вам відчути всю важливість і особливість життя риб.
Ви начебто самі присутні при переселенні рака-самітника з хатинки в хатинку з його страшною супутницею — кольористою актинією; ви бачите, як люта пеламіда полює на маленьких рибок, а вони ховаються між медузячих щупальців, і оскаженіла розбійниця обпікається цими вогненними щупальцями.
Ви читаєте спочатку з деяким недовір’ям, як в Африці міліє ріка і велика риба радить дрібній рибці плисти на мілководдя, а сама лишається в ложі ріки, що порожніє. Але вона зариється в мул і переспить засуху в мулистій ляльці.
Ви дізнаєтесь про рибу, що захищає свою ікру, беручи її в рот, рятуючи так від хижаків. У роті виведуться мальки і плаватимуть неподалечку і знову кидатимуться в рот тата або мами у разі небезпеки. Це в Африці. А послухайте розмову риб, які припливли по Дунаю в Чорне море: незвичайне оповідання осетра, який розказує про свої переживання, коли він плив через Чортові Ворота на Дунаї, захоплююче оповідання про вугра, що приплив із Саргасового моря і по траві шукав шляху до річки…
Як тонко і переконливо просто розповіла письменниця про надзвичайно складний факт з риб’ячого життя!
Я сам бачив на Цейлоні таких мандрівників, що йшли по мокрій траві, розшукуючи воду. Це йшли риби, які звуться дуже важким словом — анабасканденс. Вони живуть і у нас в Абхазії, на Піцунді, в озері… Волечка в своїх оповіданнях ніколи не наводить вигаданих випадків. Все, що вона подає юному читачеві, — науково перевірений факт, але в її викладі він стає поетичним і оригінальним.
Так багато несподіванок і приємного подиву в оповіданнях і про товстолобиків, гостей з Далекого Сходу, що харчуються водоростями, і про рибок, які живуть на рисових полях. Про них приїжджі міські хлопчики ніколи не чували, а колгоспний хлопчик розповів як знавець-рибовод.
І коли ви переноситесь по волі автора в край суворої Півночі, де гаги мостять свої гнізда у скелях над морем, ви відчуваєте зовсім інший світ, зовсім інші пташині звичаї. До речі, про птахів у Волечки багато оповідань, одне за одне цікавіше і повчальніше.