Вітась умить знайшов вихід. Він побіг і приніс пучок різної трави і простягнув просто до Теклі, але вона сховала голову і ніжки.
— Ой-ой, вона цього, мабуть, не любить, — з докором мовила Майка.
— Тату, — спитав Вітасик, — чому вона якась дика, нічого не хоче?
Тато посміхнувся:
— Та вже ж не свійська, і вона не знає, що ти просто хлопчисько, а, мабуть, думає, що ти тигр і хочеш їй голову відкрутити.
Майка не вщухала. Вона умовляла черепаху:
— Теклю, це не тигр, це Вітась.
— Ну, чого ви клопочетесь? — сказав тато. — Яка від неї користь? Он риба — це я розумію. З неї мама може і юшку зварити, і засмажити.
— А ти забув, що у Жюля Верна в «Дітях капітана Гранта» їли черепахові супи? — втрутилась у розмову мама.
Тут Вітась помітив, що у Майки очі зробились якісь зовсім круглі, насторожені. Він хотів заспокоїти сестричку, але Майка вибухнула плачем. Вона голосно схлипувала, вимовляючи уривчасто:
— Не дам Теклі… Ви ще суп варитимете черепаховий…
А тато сказав:
— Що ти, дочко! Супи варять з інших черепах.
Заспокоївши Майку, мама наказала сідати обідати. Тато дуже зголоднів, ловлячи рибу.
Під час обіду Текля непомітно кудись зникла, і лише згодом її знайшли у найтемнішому кутку намету.
— Ось де ти! — радо вигукнув Вітась. — А ти мені саме потрібна.
Він схопив у тата на стільці туш і пензель, притис до себе Теклю і вислизнув з намету…
За ним чкурнула і Майка.
А Текля зовсім втягла голову й ноги, що їх і помітити не можна було.
— Ну, чого ти так зіщулилась? — дорікав черепасі Вітась. — Та я ж не тигр.
Але ці докази Теклю не заспокоїли. Вона продовжувала сидіти, зіщулившись, у своєму панцирі.
Вітась, побачивши, що вона не збирається витягати голівку, взявся до роботи. Він умочив пензля в туш і почав ретельно виводити на черепашиному щиті своє ім’я.
Майка весь час крутилась коло нього, не розуміючи, що він робить. Нарешті вона не витримала:
— Вітасю, а Вітасю, що це буде?
Вітась поважно відказав:
— Моє ім’я — Віктор.
Майці це здалося дуже цікавим, вона почала підстрибувати, вигукуючи:
— І моє ім’я, і моє напиши!
Вітась неохоче згодився і почав виводити слово «Майя». Але в цю мить до них підбіг тато.
— Що ти робиш, бешкетнику? Навіщо мучити тваринку?
Вітась навіть розгубився.
— Та нічого я їй не роблю. Вона он сховалась зовсім.
— Нічого черепасі не буде, — сказала мама. — Вона навіть не відчуває. От давайте сядемо, я розкажу вам цікаву історію.
Вітась відніс Теклю в намет, і всі зручно вмостилися на моріжку.
— От слухайте. Нещодавно в Адріатичному морі рибалки витягли черепаху з якимись літерами на панцирі. Ніхто не розумів, що вони означали, і черепаху передали вченим. А вчені одразу побачили, що це — російські літери і написано там було ім’я нашого великого письменника: «Максим Горький» — і дата, себто число, коли зроблено напис.
— От бачиш, — сказав підбадьорений Вітась татові, — а ти кажеш — мучу тварину.
Тато всміхнувся:
— Так то ж Максим Горький, славетна людина, дорога й близька всім людям. От ти будеш працювати — винайдеш щось корисне людям, а поки що нікому не цікаво читати твій підпис.
Майці було шкода такої чудової вигадки. Вона всіляко намагалась виправдати брата:
— Вітась винайде щось.
Мама з дітьми зайшла знову в намет. Тут Текля заспокоїлась і зовсім безпечно блукала поміж меблями.
День пройшов без особливих пригод. Надвечір, коли Майка уже заснула, Вітась згадав, що Теклю треба повести погуляти. Вона цілий день була у задушливому наметі, а виводять же собак на свіже повітря.
Він не знав того, що черепахи вдень взагалі дуже кволі і навіть не їдять.
Вітась узяв черепаху і виніс її на травичку. Він міркував: «Неповоротка Текля не втече. До того ж я буду стежити».
А черепаха, як і всі черепахи, надвечір пожвавішала і, дуже зрадівши свіжому повітрю, ураз попрямувала собі в зелену травицю. Вітась дивився в інший бік і, обернувшись, був трохи здивований: не стало Теклі. Він кинувся шукати її скрізь, дивився у траві, на стежці — та так і не знайшов.
Похмурий і зажурений, хлопчик несміливо зайшов у намет. Мама і тато розмовляли про щось своє. Вітась мовчки ліг спати.
На ранок він тихенько розповів мамі, і вони вирішили поки що не говорити про це нікому. Але Майка, тільки розплющила очі, кинулась шукати Теклю і, не знайшовши її, сказала з розпачем:
— Нема Теклі…
Вітась не витримав і мовив розгублено: