— Я не помітив, як вона втекла.
А мама, відчувши, що треба поспішити синові на допомогу, сказала:
— Ми ж не знали, чим її годувати. А тепер вона житиме, як їй до вподоби.
— А я все одно не буду їсти вашого супу, — вперто сказала Майка.
Тато зайшов до намету в трусах і вицвілій майці. В руках він тримав дві вудки.
— Ану, миттю на свіже повітря. Що, дарма сонечко сяє?
Дітвора відразу стрепенулась. Майка затанцювала на місці, забувши про все. А мама сказала:
— Візьміть і Майєчку. Віктор, ти дивись за нею, а я впораюся з роботою і теж прийду до вас.
Озеро було зовсім недалечко, «два кроки» — казав тато.
Вітась подумав собі:
«Звісно, для високого тата й два кроки, а от йому з Майкою, яка смішно дріботить ніжками, мабуть, набагато далі».
Всю дорогу Вітась тримав Майку за руку, лише перед берегом випустив її, а сам нетерпляче побіг до води.
Тато відійшов до знайомого, і вони там жваво про щось розмовляли. Раптом Вітась пильно придивився до дна, яке в цьому місці було добре видно, бо вода була чиста.
— Ой, Текля!
— Де, де? — схопилась Майка.
— Та ти не туди дивишся! Он вона, у воді, по дну іде.
Майка підбігла.
— Вітасику, це хтось її кинув туди. Врятуй її!
Але Вітась мовив:
— Та вона, бач, не дуже хвилюється.
Майка з хвилину дивилася захоплено і не відводила погляду від черепахи, а потім замріяно сказала:
— Знаєш, Вітасю, не треба її брати, вона ж тут на волі. Хоче — гуляє у траві, а хоче — у воді.
Вітась глянув на маленьку, таку чуйну Майку і згодився, відмовившись від свого бажання мати власну живу черепаху.
Соня
Був пізній вечір. Сашко і Юрась вже збирались іти додому, коли раптом Юрась гукнув:
— Диви, пацюк! От паскудний, за пташенятком кинувся. — І він, нахилившись, підняв камінця і жбурнув у напасника.
Сашко зареготав:
— Ну й стрілок, тільки в хвоста поцілив.
Але коли Сашко наблизився, сподіваючись впіймати пацюка, обличчя в нього стало розгубленим.
— Юрасю, ти ж зовсім відбив йому хвоста… І це не пацюк, а, мабуть, білка. Бач, який пухнастий хвіст.
Юрась підбіг до товариша і взяв у руки відбитий хвіст.
— І треба ж було тій білці по землі бігати! — він уважно розглядав хвіст. — Ой Сашко, та це ж зовсім і не білчин. Дивись, який зверху гладенький, з короткою шерсткою, а на кінці пухнастий. Та тут і хвоста немає, сама шкурка.
Ні в сих ні в тих побрели хлопці додому.
А за два тижні мали святкувати день народження їхньої приятельки Соні — вони вчилися в одному класі.
Напередодні цього свята маленький Дмитрик, братик Соні, сидів за столом і, старанно сопучи, малював кольоровими олівцями кошика. У кошику лежали великі-великі яблука. Їм ще треба домалювати червоні бочки. Це Дмитрик готував подарунок для старшої сестрички Соні. Іноді він одривався від малювання і замислювався. От щастить людині! Мало того, що сестра третьокласниця, ще й народилась у такий чудовий теплий день. Дмитрик забув, що Соня завжди заздрила йому, бо його день народження взимку, тоді, коли всіх приятелів у школі можна запросити в гості.
Дмитрик знову заходився коло свого малюнка. Він був такий заклопотаний, що навіть забув закрити рота, і кінчик язика так і бігав по губах, допомагаючи малювати.
Раптом стривожений мамин голос одірвав Дмитрика від малювання. Він одразу вискочив на ганок. Мама стояла під абрикосою. Вона з сумом мовила:
— Це ж наші перші абрикоси. Дмитрику, нема тих абрикос, що я Соні на день народження берегла. Лишились тільки недостиглі… А чи не ти часом поласував ними?
Дмитрик здивовано глянув на неї.
— Та що ти! Чого б це я їх чіпав? Я ж знаю, що їх берегли Соні на день народження.
Коло ганочка стояла Соня і докірливо, мало не плачучи, дивилась на брата. Дмитрикові цей погляд був такий гіркий і образливий, що краще б вона його вилаяла.
— Що, хлопчик абрикоси позривав? — почувся жвавий голос сусідки Інни Гнатівни. — Та всі хлопчаки завжди обривають вишні, абрикоси, сливи, ледве все це достигне.
Інна Гнатівна, огрядна жінка в капоті з хризантемами, ідучи мимо, почула розмову Дмитрика і його мами. Вона вирішила, що тут якась сварка, і поспішила до парканчика з тонких нещільних штахеток. Сусідка зручно обіперлась ліктем на невисокий парканчик і, схиливши голову на долоню, доброзичливо повчала: