— Ну, пробачте йому, він же такий малий. Сонечко, ти ж простиш братикові? Ти ж бо доросла, розумна.
Інні Гнатівні і не спадало на думку, що десятирічна Сонечка була дорослою тільки для Дмитрика і тепер Соні дуже жаль було цих перших у їхньому садочку абрикосок!
Вона на них так чекала! Але зараз підозра чужої жінки її образила.
— А це вас зовсім не стосується, — нечемно сказала вона сусідці.
Але та не вгавала:
— Та нічого ж особливого. В мене теж достигли, я вам можу дати.
Мама рвучко обернулась до неї:
— Пробачте, але це вас зовсім не обходить! Дмитрик мені ніколи не каже неправди, і я йому вірю.
Бачачи, що не діждеться жаданого скандалу, Інна Гнатівна злісно ввернула:
— А за це і покарати не завадило б… — Вона повернулась і пішла своєю дорогою.
Дмитрик увесь час тримався зовсім спокійно, але зараз у нього куточки губ опустилися і з очей закапали рясні сльози. «Хтось позривав абрикоси, а тепер усі на мене думають. І мама, і Соня… Мама просто дуже добра і не хоче мене образити».
— Діти, ходімте в кімнату, — рішуче сказала мама, беручи обох за руки. — Мені ще треба торт зробити і пиріжків напекти.
Вони зайшли в кімнату, і кожен зайнявся своїми справами. Так і минув день у передсвяткових турботах. Правда, Дмитрик встиг з сусідом і його хлопчиками піти на озеро викупатись. А увечері до нього знову повернулись думки про ранкову образу. От Соня спить, її й гарматою не розбудиш. Мами в кімнаті нема, вона порається з пирогом для Соні, чи то пак з тортом.
У цей час у садку закричала якась пташка. Її крик був схожий на писк, і Дмитрик уявив собі, що то була маленька і безпорадна пташка. От вона заблукала в траві і дороги додому не може знайти. Дмитрикові захотілось вийти, знайти цю пташку і приголубити її.
Хлопчик вислизнув з ліжка, натяг сорочку і навшпиньки підійшов до дверей. Він обережно, щоб не рипнути дверима, вийшов у садочок, поглянув на небо. Повний сріблястий місяць дивився на все з поважним спокоєм. А поряд з ним блищала велика зірка.
Дмитрик подумав: «Вона, мабуть, хотіла про щось поговорити з місяцем». Потім йому здалося, що вона весь час підморгує йому. А може, й не йому, а якійсь своїй знайомій. Зірок на небі була така безліч — великих і ледве помітних. Неначе хтось навмисне прикрасив ними небо.
Дмитрик відірвав свій погляд від небесної далечини і глянув на землю. Йому здалося, що й тут місячне сяйво якось пахне. Але то кожного вечора він чув солодкі пахощі матіоли і гіркуватий запах буйно розквітлого тютюну.
Знову почувся крик пташки. Дмитрик тихенько попрямував туди, де вона кричала, та, зробивши кілька кроків, побачив, що на дерево зліз якийсь чужий хлопець у картатій сорочці, а під ним стоїть другий. Той, що на дереві, мовив:
— От лукава тварина! Скільки горіхів та ягід натягала в дупло.
І він стрибнув додолу.
— Соня живе тут, тільки вдень вона спить…
«Чого це вони кажуть, що Соня вдень спить? Ніколи цього не буває, вона ж гасає цілі дні», — подумав Дмитрик.
«А може, це злодії? Тільки чого вони стоять тут? Мабуть, зараз підуть до абрикоси. Ну, й побачать там лише зелені плоди. Мабуть же, самі й позривали стиглі».
Дмитрик почув слова якогось з хлопців:
— Прийдемо раненько.
Раптом голови «злодіїв», як по команді, обернулися в напрямку будинку. Мимоволі і Дмитрик глянув туди. По доріжці бігла розтривожена мама. Вона схопила Дмитрика за руку.
— Так ось ти де! Нарешті знайшла. Заходжу в кімнату — ліжко порожнє, дивлюсь скрізь по кутках. Вибігла у двір, а ти тут… Іди, синку! Спати, спати час.
Дмитрик хотів сказати мамі про злодіїв, але ті наче крізь землю провалились.
Мама рішуче повела Дмитрика додому.
Дмитрик таки добре втомився і враз, тільки торкнувся подушки, заснув.
Вранці Дмитрик прокинувся від метушні в кімнаті. У вазах та глечиках стояли свіжі квіти. Незабаром до Соні прибігла подружка Таня, і вони клопотались удвох.
За нею почали сходитись і інші гості. Було кілька учнів з Сониного класу, які жили поблизу на дачі. Та й тут завелись уже приятелі. Помалу всі розвеселились, і гамір знявся чималий. Таня загадувала різні загадки.
— От вгадайте! Сидить дівка у коморі, а коса її надворі.
Другокласник Максимко з жалем сказав:
— Цю дівчинку, мабуть, покарали.
А Валерка вибухнув сміхом:
— Це ж морква, а ти, Таню, наче з дитсадка прибігла — такі загадки загадуєш.
Всі сміялись, загадували інші загадки, відгадували. Тільки один Дмитрик не сміявся. Він, похнюпившись, сидів на маминому ліжку. Соні стало його шкода. Вона підбігла до брата, приголубила його і примирливо сказала: