Олениха лизала його в губи. Вона зрозуміла, що синок натрапив на саламандру, у якої шкіра виділяє пекучу отруйну рідину. Мати віджбурнула ногою огидне створіння і швидко побігла з Ласунчиком туди, де росла цілюща трава.
Ласунчик пожував цю траву і невдовзі перестав відчувати біль.
Він знову весело вистрибував.
Олениха побачила, що на шубці в оленятка потроху почали зникати жовтенькі, неначе сонячні, плямки. Та вони тепер були вже ні до чого, навіть шкодили, бо і в похмурий день здалеку їх легко помічали.
Одного ранку оленятко дуже здивувалось. Знайомі дерева наче скинули свій зелений одяг і вбралися: одні — в сонячно-жовте, а інші — в яскраво-червоне листя. А потім небо перетворилося із синього на сіре з великими хмарами. Частіше ішов дощ. Пташки великими зграями кудись відлітали, а ті, що лишились, чомусь не співали так дзвінко й весело, як улітку. І раптом Оленятко побачило щось незрозуміле.
Звідкись налетіли рої білих мух. Вони сідали на землю і вкривали її білою ковдрою. Ласунчик лизнув її. На язику стало мокро, холодно, але нічого не лишилось. Так відбулось перше знайомство Ласунчика із снігом.
Мама-олениха показала малюкові, як треба розгрібати копитами ямку. Оленятко побачило, що там, під снігом, є травичка, яку можна їсти, але знайти її було дуже важко.
Це надійшла зима. Ой, як було холодно! Від мами оленятко знову відходило тільки недалеко.
Галявину оточували засніжені сосни і смереки. Віти дерев похилились від снігу. Він щільним шаром лежав на них. Тут панувала тиша.
Несподівано одна з гілок ялини здригнулась, грудка снігу впала додолу. За мить, обережно ступаючи маленькими копитцями, на галявину вийшло оленятко. Воно пильно оглянуло все навкруги і несподівано помітило купу сіна. Спокусливі пахощі залоскотали ніздрі Ласунчика.
— О, я давно не їв травички! Адже все вкрите пухнастою білою пеленою. Треба покликати маму. — І воно повернуло до лісової хащі.
Оленятко зробило перший крок і зненацька загрузло у глибокому снігу. Та воно наполегливо й обережно витягло передні ніжки і поставило їх далі вперед. Потім переставило задні. Так воно й прямувало до мами-оленихи, яка даремно розгрібала сніг, шукаючи якоїсь поживи.
Ласунчик, звівши мордочку вгору, ткнувся носом мамі у шию, а потім побіг до галявини.
Олениха відразу ж зрозуміла: щось схвилювало її малюка. Треба самій подивитись. Вона великими стрибками поспішала за ним.
На галявині здивована олениха побачила сіно; постояла і, переконавшись, що небезпеки нема, разом з сином почала жувати… Це ж вони з малим наїдяться досхочу, може, вперше за зиму!
Навіть мати не розуміла: звідки міг взятися тут цей стіжок?
Олені не помітили, що дві пари очей пильно стежать за ними.
Ці оченята належали двом хлопчикам: чорні, як вуглинки, — чорнявому Сашкові і блакитні — білявому Іванкові.
Сашко злегка відвів гілочку, що заважала йому дивитись, і звідти посипався сніг.
Іванко відразу розсердився на приятеля.
— Та ти що — здурів. Знаєш, як олені все чують! — зашепотів він. — Помітять і в ту ж мить втечуть, і невідомо, чи повернуться. Варто було такою небезпечною стежкою дертись аж сюди на гору!
Сашко зніяковів. Статечний Іванко завжди його стримував. Він жив ближче до лісу і поводив себе тут, наче хазяїн. Сашкові здавалося, що Іванко все знає.
— Та я хотів оленів краще роздивитись.
— А тепер вони втечуть хтозна-куди, — сердито відповів Іванко.
— Стривай, Іванку, — заспокоїв його Сашко. — Нікуди вони не втечуть. Бачиш, з якою насолодою хрумкають сіно? А звідки ж тут воно?
— А що ви за парубки?— зненацька почувся голос. — Чого ви тут тварин полохаєте?
Хтось поклав руки на плечі обох хлопчиків.
— Ой! —скрикнули обидва. — Лісник! Вуйко Гнат!
— Так, лісник, і тому забирайтеся звідси. Нема чого тварин турбувати. Ходімо зі мною. Мені саме треба у лісництво,
— Та ми ж нічого, ми тихенько... Це ж так цікаво на оленів подивитись. Особливо малий, такий кумедний, — сказав Сашко.
— От я вам дам кумедного! Теж мені знайшли зоопарк. Адже олені у себе вдома і вас у гості не запрошували.
Вони вже були далеченько від оленів.
— Скажіть, — спитав Сашко, — а хто це сіно підклав?
— Та це ж моя ділянка, я й підклав, — відповів вуйко Гнат. — Під осінь ми запаслись сінцем, навіть з полонини товариші завезли.