Взагалі море було улюбленою Лесиною стихією. Недарма ми називали її «Морською вовчицею».
В ній не було приземленості. Її поривання, мрії, думки… Вона немов зійшла з сторінок Гріновських книг. Подив перед таємницею ледь зримих зірок і вірші Роберта Бернса, кришталева пісня Сольвейг і мрії про далекі архіпелаги. Її завжди вабили простори, далекі шляхи, мандрівки, південні моря, Карпати, Заполяр’я…
Експедиція на Баренцове море. Біологічна станція Академії наук СРСР у селищі Дальні Зеленці. Вони дійсно були «дальні». Шлях із Києва лежав через Ленінград, Петрозаводськ, Мурманськ. З Мурманська на схід пароплавом до Теріберки, а звідти на рибацьких ботах до Біостанції. Бот — невеличке судно, і навіть маленький шторм відчувається на ньому, як чимала качка. Хвилі йшли слідом — гряда за грядою. Вони накочувались високо за кормою, і здавалось, ось-ось заллють палубу. Носова качка несамовито тріпала суденце. Що ж, на морі трапляється всяке, і навіть найвитриваліші чоловіки можуть зеленіти від морської хвороби.
— Якого біса, — буркотіли ми, ледь-ледь стримуючи нудоту, — вітру нема, а качає…
— Мертва зиб, — казала Леся, — відгомін шторму, що пройшов.
Майже всі ми, подолані морською хворобою, валялись, де трапиться.
І тільки одна Леся стояла спокійно на носі. Качка, хвилі абсолютно на неї не впливали. Навколо все таке нове, цікаве. Ці чорні, що стрімко падали до води, порізані скелі, інші фарби неба, гомін незнайомих птахів…
На старому фото двадцятирічної давнини видно кілька дерев’яних будов на березі суворої кам’янистої бухти. Біологічна станція. З Києва ми виїхали в прекрасний червневий день: квітли акації, каштани кидали густу тінь на теплий асфальт, а тут, за Полярним колом, ще не скрізь станув сніг, дули холодні вітри, несучи тумани і мрячку. Тягнувся незвичний полярний день. Треба було обживатися в нових умовах. Поглянув керівник експедиції на кількох дівчат, що приїхали з ним, зітхнув і подумав: «Кабінетні панночки… Що вони зуміють тут?» Приклав руку до холодної грубки і замислено підійшов до вікна. За вікном, рвучи рами, лютував вітер, а стежкою між камінням ішла Леся і несла перед собою велику в’язку дров. Він здивовано усміхнувся своїм думкам: «Ось вам і кабінетна панночка!.. Молодця — швидко зорієнтувалась…»
Але вона дійсно була і кабінетним працівником — хорошим, вдумливим, винахідливим. Три роки аспірантури показали, що в науку входить цінний, багатообіцяючий вчений. Її наука вимагала безпосереднього контакту з природою, і вона відчувала себе на природі так само, як і на вулицях міста. Вона була прекрасним гребцем — сильним, витривалим, особливо незамінним на драгіровках, коли доводилось тягти за човном матерчатий конус — драгу — куди ловиться все, що трапиться на дні в міру просування човна. Нас цікавила берегова фауна, а також фауна прибережних островів і моря.
В будь-яку погоду — вітряну, дощову, холодну — йшла Леся на збір матеріалу. Туди, де під час відливу море на декілька годин показувало те, що звичайно приховане під водою. Можна було ходити серед порослого водоростями каміння, серед скель, які в час припливу ховаються глибоко під водою, можна було заглядати в чорні гроти, невидимі, коли пропливають над ними човном. Можна було роздивитись живу, прилиплу до каменя актинію, побачити, як на мілководді плаває гребневик. Якось Леся відвалила великий слизький камінь і здивувалась: перед нею лежала незвичайної краси морська зірка. Вона далеко витягла свої ніжно-фіалкові промені і переливалась на сонці ледь рожевим блиском.
Леся цікавилась усім і намагалась дізнатись про все якнайбільше. Чим живляться морські їжаки і як пересуваються по дну моря, чим годує поморник своїх пташенят і як батьки гаги будують гнізда для гагенят… А ось серед валунів тоскного місячного пейзажу пробіг олень. Це варто запам’ятати — грацію його поривного бігу, легке торкання землі і гордо відкинуту голову. Запам’ятати тихе озеро, вогнище на березі і сплеск форелі, яку запросто можна було впіймати з каміння на мотузочку з гачком.
Часто після цілого робочого дня, обробки зібраного матеріалу Леся знову бралася за весла і пливла до далеких островів, де в тиху годину, як у велетенському акваріумі, крізь товщу прозорої води проглядалось дно з таємничим, прихованим від наших очей життям.