Леся уміла робити все.
— Знаєш, — казали їй потім супутники по подорожі, — а ми чомусь думали, що ти білоручка…
А «білоручка», лукаво усміхаючись, потрошила величезну, як поліно, тріску. Вона вміла приготувати з неїстівних чайок смачну смаженину, і навіть найдужчі вередуни в їжі не скаржились, що вона тхне рибою. Вона мила підлогу, топила пічки, надраювала піском алюмінієві казанки.
Леся була красивою дівчиною. Ніжний рум’янець, темні очі чистого-блиску, розумні й виразні. Кожен був радий її увазі і щасливий дружбі з нею. Вона однаково красиво вміла носити і похідний одяг, і нарядні вихідні плаття. Лижні брюки і модну спідницю, важкий рюкзак за спиною і елегантну дамську сумку. Їй однаково личили і важкі кеди, і легкі черевики на високих підборах.
Вона була спритна і безстрашна. Спуститися заради інтересу в зловісну темряву ревучого від прибою грота, пробратися по слизьких валунах через бурхливу річку, піднятися на високу скелю і гукнути нам, що вона бачить у морі привид Летючого Голландця…
Хтось з друзів подарував їй книгу про французького імпресіоніста Едуарда Мане з коротким написом на титулці: «Що було б з нами, якщо не було б мистецтва!» Так, Леся не уявляла собі життя, не прикрашеного мистецтвом. Вона була в захопленні від майстерності старовинних художників, від глибини життя на картинах російських митців. Важко сказати, що найдужче формує особу людини. Життя? Література? Мистецтво? Напевне, все потроху, але найбільше, мабуть, саме життя. А проте Лесю не можна уявити без того впливу, який зробила на неї література. І не тому, що ми знаємо її зараз як письменницю. Просто без української, російської, світової класики, без думок, навіяних цими книгами, без емоцій, викликаних ними, вона була б не тою Лесею, яку ми звикли знати. Вона ніколи не готувала себе до літературної діяльності. Тому що більше від усього на світі любила біологію. Чому біологію? Напевне, тому що вона вабила її незрівнянною складністю. Леся збиралась присвятити себе вивченню населення голубого континенту. І тема її дисертаційної праці торкалась одного з питань іхтіології — науки про життя риб. Без сумніву, вона досягла б немалих успіхів у своїй галузі, якби… Якби не так жахливо трагічно склалось її життя.
Це трапилось у той рік, коли Леся працювала над завершенням своєї дисертації: обробляла зібраний матеріал, аналізувала одержані дані, щоб відповісти на одне з безконечних «чому», що ставила природа.
Звичайний грип виявився зловісною прелюдією до подальшої Лесиної долі. Спочатку відмовили ноги. Ті ноги, які могли невтомно проходити багато кілометрів, дряпатися по скелях, ставали легко на пуанти в красивих балетних па.
Потім перестали слухатись руки. В Зоологічному музеї Київського університету, напевне, і досі зберігається чучело пінагора. Колись цю рибину якимось незбагненним чином підняла Леся зі дна Баренцового моря. Стоячи в човні, вона орудувала сачком для ловлі морських їжаків, коли з води з’явилося це живе чудовисько… А тепер її руки непорушно лежали на ковдрі. Її тіло не підкорялось більше вольовим імпульсам. І тільки думка, гострота її блискучого розуму, як і раніше, жили не підвладні хворобі.
Чи можна знайти смисл життя в такому стані? Леся знайшла. Непорушна, розбита хворобою, вона зуміла давати щось людям. Це «щось» було наслідком її ерудиції, багатої загальної культури, великих знань з спеціальних питань: загальної біології, зоології, гідробіології, іхтіології. Вона добре знала життя морів, рік, озер, повадки жителів морських глибин і наших лісів. Чому не розкрити перед людьми ширше цей світ? Не розповісти дітям про приховане таємниче життя, яким сповнена природа? Вона зуміла зробити це своєрідно, талановито, як усе, з чим їй доводилось дотикатися в житті.
Поступово слабла мова. Її книжки народжувались з неймовірними для неї труднощами. Останнім часом вона могла продиктувати тільки кілька слів уранці. Решту їй доводилося тримати в пам’яті до наступного дня. Її пам’ять була дивовижна. Вона пам’ятала такі подробиці, про які інші люди давно забули. Але вона жила не тільки минулим.
От її кімната. Дзеркало, яке вона п’ятнадцять років бачила перед своєю тахтою, але до якого так і не змогла більше підійти. Письмовий стіл, за яким вона сиділа востаннє п’ятнадцять років тому. Полиці, стелажі з книгами. Книги про мистецтво великих живописців — Рембрандта, Гойї, Репіна. «Життя тварин» Брема і «Море» К. Паустовського, твори Лесі Українки, О. Гріна, І. Буніна, найулюбленішого М. Лєрмонтова, вірші Є. Євтушенка, вірменського поета Є. Чаренця, «Майстер корабля» Ю. Яновського, що подарував їй сам автор… Засушені морські їжаки і морські зірки, закручені раковини, пістряві яйця кайр і незвичайної краси, наче ажурне мереживо, колонія білих коралів — подарунок одного з друзів, привезений з Карібського моря. На стіні великий мальований портрет Лесі. Густе волосся недбало падає на плечі. Опущені вії… Вона замислилась або перечитує те, що тримає в руках і що не видно нам…