— То, мабуть, ти зустріла протоптеруса. Ця риба яку завгодно спеку переживе.
— Бо то і риба і не риба, — втрутилась в розмову інша. — У неї, крім зябер, є ще легені, як у тих тварин, що живуть на землі. Поки є вода — вона дихає, як усі риби, зябрами, а тільки зникає вода — їй одразу стають у пригоді легені.
Тим часом протоптерус вже не міг вільно плисти, бо річка обміліла. Нічого не вдієш, доводилось все частіше дихати легенями.
Потроху вода зовсім висохла.
Але ж не годиться рибі лежати на землі: кожна тварина схопити може. Протоптерус заліз глибоко в мул. Він зробив собі в ньому справжній кокон. Так і пролежав у коконі до тої пори, аж поки не пішли дощі і річка знову не наповнилась водою. Тепер і кокон можна було покинути.
Пригоди тіляпії
У невеличкій африканській річці рибка тіляпія відклала грудочку ікри. Грудочка була майже непомітна. Мати й батько дуже хвилювались — адже ця грудочка була зовсім беззахисна. Мати-тіляпія весь час бідкалась:
— Он інші риби для своєї ікри ямки викопують, а то на підводні рослини ікру відкладають. У всіх вона має якийсь захисток. А у нас?
— То правда, — підтвердив тато. — Навіть течія може занести мулом наші ікринки.
Ці рибки були зовсім молоді, і мати вперше відклала ікру. Недосвідчені батьки стурбовано кружляли над своєю дорогоцінною грудочкою. Раптом серед риб’ячого населення полинула чутка:
— Бережіться! Сюди пливе змієголов!
Риба змієголов справді уже наближалась. Мати-тіляпія зойкнула:
— Ой, вона зараз нашу ікру проковтне!
Тато теж розгубився.
— Що ж робити?
Та в останню мить, коли загроза була зовсім близько, вкрай перелякана мама широко відкрила рота і схопила грудочку ікри. Та й застигла на місці, не знаючи, що далі робити.
Змієголов недовго шугав по річці, але наробив страшенного спустошення.
Він жадібно хапав то маленьких рибок, то риб’ячу ікру. Нарешті кудись зник.
Мати-тіляпія твердо вирішила ні на мить не випускати з рота своєї ікри, хоч їй і доведеться два тижні нічого не їсти.
Рибка схудла; голова її здавалась надмірно великою, і рот не закривався, щоб не покалічити дорогоцінної ікри.
Якась рибка намагалась тіляпію умовити:
— Облиште турбуватись, змієголов повернувся в своє задушливе болото. Він живе там, де жодна порядна риба не може жити.
Та подружжя тіляпій ніяк не могло заспокоїтись:
— Адже він знову може повернутись, треба бути насторожі.
І мати-тіляпія не насмілювалась випустити ікру з рота. Так і тримала її, аж поки не виклюнулись мальки.
А мальки з тої дрібної ікри виклюнулись теж майже непомітні. Вони нікуди далеко не запливали і в разі небезпеки миттю ховались у рот до мами.
Так тривало із тиждень. Нарешті мальки стали самостійними і вже не потребували захисту батьків. Вони навчились ховатись поміж водоростями та водяною травою.
Якось на берег тієї річки приплив човном молодий, зовсім чорний юнак і почав ловити рибу. Він уже встиг не раз закинути сітку, коли його увагу привернуло шарудіння в береговому очереті. Якась біла жіноча рука відхилила міцні стеблини, і на березі з’явилась молода дівчина і двоє чоловіків, усі у коркових шоломах від пекучого африканського сонця.
— Ану, друже, — звернувся молодший до африканця англійською мовою, — чи багато здобичі витяг із ріки? Я бачу, у тебе трофеїв чимало! Професоре, — сказав він уже українською мовою своєму супутникові, — для вас тут буде багатий матеріал.
Африканець від здивування широко розплющив очі, блиснувши білками, і подивився на чужинців. Почувши незнайому мову, він запитав:
— Дозвольте дізнатись, хто ви такі? Я чую, що ви не англійці та, мабуть, і не французи…
— О ні, ні, — засміявся юнак. — Ми з Радянського Союзу.
Африканець враз пожвавішав. На його темному обличчі з молочно-білими зубами заграла широка усмішка.
Підійшовши до купи риби, професор витяг одну і спробував її вагу на долоні.
— А яку ж рибу ви тут ловите?
— Та різну. Це у нас тіляпія, чудна риба. Вона ікру в роті зберігає.
— Дивіться, яка рибина! — говорить юнак. — Добре б її зважити. Ану, Таню, принесіть з машини ваги.
Таня швиденько побігла.