Сенгелаф і той ладен зацідити мені, мерзенному, у вухо. І чого ото так лютитися, коли ти – бездоганний страж усіляких чеснот? Чи не цілком бездоганний, еге ж?
В баняку стиха булькає, плюскаючи духмяним теплом. Якраз на часі.
– Прийміть, любі гості, ще но ковточку гарячого узвару – ніч дарма що на збитку, а зимна ще…
Ой, варто те бачити, як сахнувся Сеной від полумиска!
– Що то ще за вариво?!
– Відвар покруч-трави, – веселюся. – Як вип'єш, то зразу ж усюди вважається обман та страхіття.
Сенсеной змучено зітхає.
– В Асати навчився сахі варити?
– Та в кого ж іще, – кажу, зачерпуючи гарячого варива. – Мені що – моїх страхіть ніхто уже не вполює і не додбає.
Цього разу старий першим простягає руку за відваром. Ось кому жодне зілля невіри не додасть!
– Ти добре знав того підступного злидня? – питає, відсьорбуючи.
– Я добре знав його, – відказую. – Краще, ніж будь-хто інший. Окрім, може, Ата-Творця… та і то навряд.
Глузливо блимає Сенгелаф, закочує очі в зневірі старий Сенсеной, Сеной так шпетить зухвальця, що й демонам труйних криниць мало б не здалося.
Чи й справді хто напоїв мою трійцю покруч-зіллям, що не спроможна розчути і крихти правди в щиросердому зізнанні?
Так само гаряче, як і свята, славне місто Ір-Олам любило страти. Джерелом цієї любові почасти були священні укладення, що веліли як святкувати, – так з усією душею, а як карати – то від щирого серця. Страта теж була святим таїнством і вимагала людської шани та божого благословення. А відтак і вбратися треба як слід, і роботи до рук не брати. Ну, і чим не свято на дворі? Свято і є. Хіба що без музик та блазнів.
Привселюдні страти переважно вершилися на чільній площі міста, оточеній осередками царських проводів та ошатним разком храмів. Найвище серед них підносився храм Ата-Творця, що ревно пильнував за втіленням священних дійств. Отож страчувані могли сміливо сподіватися на дрібку найвищої уваги, нехай навіть дещо спізнілої, аби змінити життя на краще.
Асата незмигно споглядав величні білі стіни, різьблені колони та золочені склепіння арок. За весь час своїх поневірянь він найближче підійшов до храму Творця саме зараз, напередодні власної страти. Коли б його воля, однак, він і не глянув би у тому напрямку. Правий був Раві, дорікаючи йому за незмірну гординю! А однак тепер дивився, і вдавалось йому це видовище раптово доречним, правильним, неначе повернення додому з далеких і безладних мандрів. А чи й правда повернення?
Ця думка зненацька обпекла пустельним вітром, змусивши втратити чуття і слух. Десь поряд царський розпорядник розгортав сувій з дрібно писаних звинувачень, і шумів притишено натовп, виплескуючи зрідка «Невже це він?», «Та де! Той з бородою був!», та все частіше просто «Смерть!». А вигнанцеві скочила на вуста нетутешня посмішка – він повірив, як вірять лише приречені, що зараз-от, варто лише перетерпіти відміряне, і він забереться звідси, і рідний дім відімкне нарешті двері для сина-приблуди.
А що відміряно йому достатньо, він не міг не знати. Князь Завул про те подбав особисто, наказавши: «Дивіться ж, я хочу, аби душа з нього йшла, як реп'ях із шерсті!», і приголомшений розгоном подій, Імрод звелів залучити найкращого душогуба. А проте площа перед храмом – не місце для тривалих тортур, отож вирішено було відважити лиходію тридцять ударів «скорпіонами» і, як цього забракне, запросити глядачів долучитися до дійства, для чого і була передбачена така купа каміння, ніби не карати злочинця належало, а мостити дорогу аж до самого Зам-Арі.
А «скорпіони», слід сказати, – то не просто батіг. Туга сиром'ятна стрічка мала сім розгалужень, і кожне з них – металевий наконечний гачок. Такий батіг вгрузав глибоко в тіло, видираючи стрічки шкіри та м'язів. Та і сам собою удар з руки вправного ката спроможний був вибити дух із хоч якого дебелого волоцюги. Тож Князь Завул не мав до чого причепитися – кара була завбачена аж ніяк не з милосердних.
Асата ж, спокусившись відчайдушною надією, чекав її, наче нагороди. Знав би, на що чекає, то притишив би гонор і не давав би слова надії. Перший же удар завдав не звіданого ще досі болю – тіло почувалося розітнутим навпіл, а що трималося купи, то лише примхливим вивертом пекучої судоми. Йому забракло повітря, і крізь присмерк запаморочення здавалося – не батіг тримає царський душогуб, але блискавку, яка щоразу пропікає наскрізь, вивертаючи шкіру кривавим підбоєм назовні.
Спершу він намагався рахувати удари, певний того, що кожен з них наближає омріяне звільнення – адже так хотілося вірити: тридцять ударів за кожний з тих тридцяти мідних сіклів, що колись віддали його в рабство. Та хай би яка надія не гріла вигнанця, а вже дуже скоро лік, та й усяка думка зійшли паром, наче сніг над розпеченим горном. На дев'ятому ударі він втратив свідомість, та вправний кат швидко привів його до тями, вивернувши на скривавленого страдника коновку води. Подальше ввижалося йому черговістю спалахів болю та непритомної пітьми, яка відступала чимдалі тяжче.
А потім некликаним прийшов голос, водночас примарний і лункий.
Скажи, прибульцю, що вчинив Ата-Творець на зорі існування світу?
Відділив чисте від нечистого, світло від темряви.
І так створив віру та покарання.
Він повинен зрозуміти! Він ось-ось зрозуміє… Адже це так просто…
Спалах та пітьма зійшлися тужавим вихором, утворивши велетенський колодязь від неба до землі і далі, далі, глибше…
Іще мить – і він ввіллється до вихору, стане його осердям, і тоді нарешті…
Але статися цьому не судилося. Сяйво згасло, відступило, залишивши задушливу пустку. Вода знову вихлюпнулася йому на голову, на скалічену спину, але він майже не відчув цього. Неподалік – і немов здалеку – лунали голоси, проте не примарні вже, але цілком людські, злі, дратівливі, чимось збентежені.
«Живий іще?» «Та наче…» «Не повинен…» «Наказ Верховного…» «Розпорядження царя, вилупку!» «…на смерть, але не тут, не перед храмом…» «Нечистота…»
Авжеж! Цього слід було чекати! Смерть такого, як він, нечестивця годна споганити не лише катів батіг, але і самого ката, і площу, і стіни Храму. За день не відчистиш, за рік не відмолиш! Імрод мусив був узгодити місце страти з жерцями, але він квапився догодити Зам-Арійським послам і надто – невгамовному Князю Завулу.
Цього слід було чекати… але забракло одної лише миті, одного подиху… Якби Асата міг вичавити з себе хоч звук, то заголосив би од відчаю. Адже всі його сподівання виявилися даремними – ніхто не чекав його з іншого боку, ніхто не збирався прийняти його назад. І в тому, що служки храму встигли в останню мить, йому вбачався лихий вищир, гуркіт зачинених просто перед носом дверей. Ніколи вони не зглянуться, хай би як не догоджав, хай би як не дошкуляв дурними своїми витівками. Все намарне.
Спершу вони хотіли змусити його підвестися, але ні плоть, ані свідомість не були спроможні на найменше зусилля. І тоді кат зі служками, бридуючи, видобули недвижне тіло з кривавої калюжі, кинули на легкі полотняні мари, і поспіхом помандрувати туди, де смерть хоч якого лиходія не зможе спричинити більшої нечистоти.
Кожне велике місто мало таку місцинку, дбайливо облаш говану і добре відмежовану від решти світу. Адже священні укладення оголошують нечистим геть усе, дотичне до смерті, надто ж смерті брутальної та лихої. Добрі городяни могли іще сподіватися дістати по смерті статечне поховання та очищувальний обряд, тоді як розбійники, біснуваті та інший набрід, за чиїм тілом ніхто дбати не стане, становили справжню небезпеку. Для таких і було передбачене Тихе Узвишшя – за подобою Мовчазної Ями – куди відносили ніким не добрані тіла. За звичної сухої спеки та участі негидливого птаства тіла тихесенько розсипалися на порох, і з часом служки з-поміж хворих на цараат відгрібали кістки, аби звільнити місце для нових гостей. Саме ж Тихе Узвишшя було оточене високою стіною, щоби не псувати краєвид і добрий гумор сумлінним виконавцям укладень.