Сенсеной береться стисло оповісти про поневіряння трійці та про те, що їм випало дізнатися з моєї оповіді. Раві часом кидає на мене навскісні погляди, мружачись, мовби розбирає цінне, але плутане пророцтво. Справа, очевидячки, у добрих руках.
– Нічого не збагну, – нарешті мовить він.
Ну ось, наврочив!
– Ви кажете, Херем було замкнено приблизно рік тому? Але тоді не відбувалося нічого… нічого, аби спричинити найвищий гнів! Востаннє таке – ненадовго – траплялося, коли… – він затинається, – відразу ж по царськім шлюбі. Але потім – ні. Ми пильнували.
– Пильнували?! – підхоплююсь. – То це тобі, Раві, слід завдячувати за нишпорок у Ган-Авіві, замордованих повій в Єріхні та винищення хворих на цараат по обох Землях?
І коли б лише хворих – навіть їхні родини зазнали переслідувань, і тоді, власне, до лав вільної ватаги посунуло рясне поповнення, аж Барба мусив був запровадити фаховий відбір. І хто ж стоїть за цим – мій добрий та мудрий учитель?!
Раві сахається як від удару.
– Так вирішив Синод. Ми повинні були запобігти поширенню нечистоти, ми не могли ризикувати… Я знаю, що ти скажеш, Набі, – попереджує він мою гнівну одповідь. – Ми вже мали нагоду пересвідчитись – це не допомогло. Але присягаюсь тобі, жоден із нас не віддавав наказу вбивати тих нещасних!
– А хто ж віддавав, у такому разі?
Жрець Саави зітхає.
– Гаразд, я винен теж. Беларі ен-Авед лише переконав царя виконати наше рішення.
– Беларі?
– Так, – Раві кривиться, як од кислого, – після його невдатних спроб розв'язати війну з Зам-Арі він втратив позиції. Радник, очевидячки, сподівався відновити повагу царя, взявшись виконувати наш припис… і дещо його перевиконав.
– Знову цей паскудний вилупок… – сичу крізь зуби.
Трійця позирає з докором, мовляв, не годиться, нехай і проклятому, але – колись – мешканцю Херему… Це лютить мене ще більше.
– Не подобається? – зловтішаюся. – Зробили з мене на всі біди винуватця, то терпіть тепер! Невже ніхто з вас, доброчесних, не бачить, чого прагне добродій царський дорадник!
Раві дивиться прискіпливо.
– Я знаю Беларі відмалечку. Нічого іншого він не прагне так пристрасно, як влади.
– Царської влади, – виправляю. – Зустрівши мандрівного пророка в Зам-Арі, він запитав єдине: «Чи може раб стати володарем над людьми та землею?»
– І що відповів йому Асата-Набі?
Мимохіть посміхаюсь. Але незлі пророки робляться з пропащих!
– Асата-Набі сказав йому наступне: «За часів безладдя володар може стати рабом, а значить, владу тримає не чеснота, але сила…»
Трійця бентежно перезирається. Раві підхоплюється з місця.
– Ти?! То це ти намовив його підбивати царя до війни? «За часів безладдя…» – це ж треба таке!
– Е, – кажу. – годі. Ви вже раз були мене стратили. І хіба це зарадило?
– Коли ти – той, про кого йдеться в одкровенні… – втручається Сенсеной, – то все ще попереду.
– Та чого ви причепилися, – обурююсь, – зі своїм одкровенням? Гадаєте, ніхто, крім мене, не спроможний вчинити якісь три паскудства?
– Якісь три паскудства, – скрушно хитає головою Раві, зачаївши посмішку в кутиках уст, – поважніше слід би ставитися до смертних гріхів. То кого ти маєш на увазі?
– Та хоч би й вашого владолюбця Беларі. Кровозмішення – маєте, коли зважити на його стосунки з сестрою… Далі – пролиття крові – згадайте лишень різанину в Єріхні! І що там ще…
– Поклоніння Шеолу, – пошепки підказує Сенгелаф.
Отут я не маю чого сказати. Хіба недавні демонічні сонмища в моєму сні… Але це радше стосується мене, ніж когось іншого. Ні, дурний буду, коли скажу про це Раві.
– Я мушу це перевірити, – мовить той. – Показна доброчесність нічого не доводить, і часом навіть – навпаки. І, якраз доречно, вчора Беларі від'їхав до Бет-Елю, тож я зможу…
Тут-таки Сеной підхоплюється з місця. За ним підстрибує Сенгелаф, статечно підводиться Сенсеной. Я сиджу. Насолоджуюсь видовищем.
– До Бет-Елю! – волає Сеной.
– Якраз доречно! – уїдливо мовить Сенсеной.
– Яких іще доказів треба? – спалахує Сенгелаф.
І як я раніше жив без цієї трійці?!
– А в чому річ? – не може второпати жрець Саави.
Авжеж, не все міститься в твоїх порохнявих сувоях, Раві! Бет-Ель та його околиці – знаменне місце для янгольської братії. Саме там спільним зусиллям небесного воїнства було закрито браму Мовчазної Ями, привалено скелею та зведено храм довкіл. Що менше знатимуть про це, було ухвалено тоді, то краще. Але нині, настрашений, Сенсеной відкриває таємницю.
– Там міститься. Земний вхід. До Шеолу.
– От, – кажу, – і третє паскудство.
Раві хапається за серце.
– Ми мусимо виїхати зараз же! – придушено повідомляє він.
Підводжуся, позираючи на його зненацька посіріле лице.
– Не поспішай до Шеолу, Раві. Досить буде, коли поїдемо ми вчотирьох.
Він смикає рукою.
– Ти не розумієш. Він поїхав не сам. З ним – добірна сотня зі школи Хубара, нібито для замирення заворушення на кордоні, – Раві глибоко зітхає, опановуючи себе. – Що станеться, коли брама Шеолу буде відкрита?
Сенгелаф здригається, Сеной присвистує.
– Зважаючи на те, що Херем відвернувся від нас, – мовить Сенсеной, – ну, скажімо, так… Різниця між пеклом та світом живих скоро припинить бути відчутною.
Раві тихо стогне.
– Гаразд… Я знайду для вас десяток-друї ий вояків. Ви повинні розуміти, мої можливості обмежені…
– Розуміємо, – буркає Сеной, огладжуючи руків'я різака, – наші – теж.
– Мій товариш хоче сказати, – пояснює Сенсеной. – Нам нема на що покладатися, окрім як на власні сили. Ми і досі не знаємо, чому Херем не відповідає.
Раві зиркає на мене запитально, але я теж знизую плечима. В мене, звісно, є припущення, але надто вже блюзнірським воно здається. Навіть мені.
Верховний Жрець тяжко зітхає.
– Я накажу приготувати для вас купальню, обід та чистий одяг. І спробую зібрати стількох людей, скільки зможу.
Він іде, і нас ведуть до купальні Шатра, де мені нарешті вдається змити кров, бруд та пір'я, що пристало до хламиди під час купецького розгрому. Таки є незмірна мудрість в обмиваннях, думаю, занурюючись з головою в теплу духмяну воду. Адже нечистота міцно вплетена в нашу природу, і розділення відбувається щодня, і щодня ж відновлюється єдність… В пашу природу! Це ж хто я тепер, цікаво?
Не знайшовши відповіді на дні купальні, виходжу та напинаю новий одяг. З китичками. Як годиться. А втім, і це не допомагає збагнути, хто я, і що мушу робити. Досі єдиним моїм бажанням було – так чи сяк – повернутися на Херем. Але тепер… Що там чекає на мене? Чи люта кара? Чи зневажливе прощення? Бігме, не знаю, що краще.
Раві вдається зібрати аж цілих п'ятдесят вояків, похапцем відкликаних з охорони Шатра та інших храмів. До того ж, нам не доведеться іти пішки – наш господар подбав навіть про коней. Сеной позирає втішено, навіть у Сенсеноя світлішає погляд. Сенгелаф, так той уже гасає верхи, пригледівши собі баского коника. Слід вирушати.
– Малхі, – смикає мене Раві, – як гадаєш, ми ще зустрінемось?
Потискаю плечима.
– Тоді скажи мені, – він ніяково роззирається, – ну, коли це і справді остання нагода поставити тобі питання…
Так я й гадав. Відпустить він мене, авжеж, допитливий, як сам Саава!
– Яке? – кажу.
– Я вже запитував, але не дістав відповіді. То… Чому тебе було вигнано з Херему?
Я швидко роззираюся. Ну, звісно ж. Сенгелаф школить свого коника у двох кроках від нас, та і Сеной, який нібито розглядає різака, раз у раз косить оком.
Тоді я нахиляюся до вуха Раві і пошепки кажу йому те, що він хоче знати.