Верховний Жрець Саави сахається, ледь не падає а потім підводить такий погляд, мовби оце щойно повз нього пройшло щонайменше кохання його життя.
– Ти тримав її в руках?! – приголомшено шепоче він.
– Ага, – кажу.
Він озирається на Шатро, на круглий зал з тисячами мудрих сувоїв, які містять все, записане людьми, а однак і цього недостатньо для справжнього розуміння.
– А ти знаєш, – каже він повагом, – я би теж не втримався.
Я регочу, як дурний, і мені вперше стає прикро, що я з'явився на світ на Херемі, а не в родині Раві. Може, тоді мені велося би краще…
А проте той, хто поклав мені на плечі мої перехрестя, має власний розрахунок. Іще б знати, який.
Дороги з'єднують не лише простір – вони сполучають сновиддя і пам'ять, уяву та дійсність, так що часом і не розбереш, де що. Коли на зміну родючим полям та виноградникам приходить брунатний камінь та червоний пісок Верхньої Землі, мені починає здаватись, що куполи Ір-Оламу примарилися мені в лихому сні, і зараз з-за котроїсь скелі вигулькнуть білі шатра, тлусті вівці та миршаві пси Ейсавового стану. Ця пустеля, чиї обриси не зміняться і за століття, могла б служити за взірець певності, а проте зіркому оку помітна незначна відмінність.
Пустеля цвіте. Руді схили сповиті зеленавим покривом, і повітря ледь духмяніє пливким примарним медом. Зараз – найкраща пора для пустельних вівчарів, і не можна згаяти ані хвилини нетривких весняних щедрот… Направду, я майже сумую за днями, що минули в стані, і коли б не залізна сережка та попихання Ейсавових домашніх, то, може, й слід було лишитися – менше б шкоди тоді вийшло з моїх потерпань.
Але, схоже, лише я один дурним гризуся – трійця тішиться з баскої їзди та свіжого вітру, а вояки, схоже, взагалі не здають собі справи, куди їдуть і навіщо. Раві говорив лише з їхнім старшим, Акабі, і, схоже, настрахав його як слід, а вже налаштувати вояків – то справа старшого. Він натякав мені вже, що непогано би спинитись перепочити та водночас роздати підлеглим настанови, проте спинятися зараз було би зарано. Слід подолати якомога більшу відстань, доки не сіло сонце, і хоч я вивів би загін і навпомацки, вночі ми будемо надто вразливі посеред дороги, коли би Беларі надумав позбутися переслідування. До того ж, якщо справа дораднику піде на лад, невдовзі околиці заюрблять тими, про кого взагалі не проти ночі мовиться. Ет, за добрих часів під охороною янгольської сторожі можна було б здійснити безпечну прогулянку хоч би навіть до Мовчазної Ями, але зараз гнати гонор аж ніяк не випадає.
Межи тим, час минає, і ось нас уже наздоганяють стрімкі весняні сутінки. Перемовившись з Акабі, ми вирішуємо зійти з дороги, аби стати табором під захистом гостродзьобої скелі та кількох присохлих пальм. З полегшенням змучені вояки зістрибують з коней, і хтось уже розкладає ощадливе дорожнє вогнище… Але тут мене ніби смикає щось, і, замість зійти з коня, я озираюсь на дорогу. Корячись самовільному поруху мого коліна, кінь ступає далі від світла.
– Куди це ти зібрався? – виринає зі смерку Сеной.
– Далі стежите за злодієм, аби не втік? – дратуюся мимохіть.
– Не лютися, Малхі, – виникає з другого боку Сенсеной. – Надто довгими були наші поневіряння без сенсу та пам'яті, аби нині легко відмовитись від здобутого.
– І нічого ми не стежимо, – буркає Сеной.
– Просто просимо дозволу іти з тобою, – додає Сенгелаф, який теж нечутно опиняється поряд.
Ну, що з ними робити?
– Гаразд… – зітхаю, – та тут всього лігше крок дороги.
– До чого? – з підозрою цікавиться Сенсеной.
– Не знаю, – кажу, – до перехрестя…
Трійця занепокоєно перезирається.
– Ти певен, що тобі справді туди треба?
Знизую плечима. Певен. Треба. Не знаю. Але цієї миті незбагненна бентега стає нестерпною, і я майже проти власної волі повертаю на дорогу. Трійця підтюпцем скрадається назирцем.
Перехрестя тут і справді неподалік. Кілька тривожних хвилин, і я спиняю коня біля поваленого ідола. Знайоме місце… Проте це не важить, адже на перехресті стоїть людина… Навколішки. Плаче.
Зіскочивши з коня, підходжу ближче. Вона піднімає лице… жінка. Я відчуваю, як вузол напруги рветься, лишаючи натомість млосну пустку.
– Лавані?
У непевному світлі місяця тяжко розгледіти риси її обличчя, і мені вже здається, що я помилився. Ця змучена жінка, запнута в чорне до п'ят, ніяк не може бути тією бешкетницею, що босоніж ганяла рудих псів у таборі Ейсава. А проте, вони швидко стають такими, дочки та сестри чередників пустелі…
– Гур!
І правда – вона. Боязка, зневірена радість робить її вдвічі молодшою – для мене, бодай.
– Ти не повіриш! Я молилася, просила допомоги – будь-якої у будь-якого бога! І раптом – ти! Думаєш, мене почули? Ти як тут опинявся?
– Повз проходив, – відказую, ховаючи судомний усміх. – Що сталося?
Те, що вона мені розповідає, знову – стрімголов – напинає розпущену щойно тятиву напруги. Цього вечора до табору її чоловіка під'їхав збройний загін зі столичним вельможею на чолі. Хтось із вояків передав вимогу вельможі – віддати їм дитину, первістка володаря стад. Ніхто навіть не завдав собі клопоту вигадати прийнятне пояснення – на запитання чередників вояки охоче відповіли, що дитина потрібна їм в жертву богові. Озброєна сотня давала можливість ще й не на таку зухвалість – чинити їм опір ніхто би не зміг. Як і слід було чекати, чередники вирішили віддати дитя, аби вберегти життя інших. У Лавані ніхто не питав, хоча мова йшла про її маленького сина, і хоч як би вона не кричала і не пручалася, дворічного Іцху, що заходився плачем, просто видерли з її рук. Лавані хотіли були зв'язати, аби вберегти від шкоди, що вона могла б собі заподіяти; молода жінка, однак, зробивши вигляд, що горе її стихає, нишком вибралась зі стану – шукати допомоги, а як не знайде, самотужки іти на пошуки злочинної сотні та свого сина.
Я озираюся на свою неодмінну трійцю – з таких живих та привітних лиць хоч надгробки теши…
– Не може бути… – видихає Сенсеной.
– Навіженець… – жахається Сенгелаф.
– Шшшмак, – підсумовує Сеной.
І цього разу ніхто його не обсмикує. Бо якраз на часі. Справді… те, про що сповістила щойно Лавані, гідне янгольської лайки. Адже йдеться не просто про людську жертву, але про жертву Шеолу! Мені, як і трійці, відомо, що може з цього вийти… Діставши жертву – поклоніння у його повноті – Мовчазна Яма дістане голос і божеську силу. І тоді вже йтиметься не про втечу дрібних бісів та демонів з-за пекельної межі, але про постання того самого Ель Ехар, Чужого Бога, про якого мовилося в одкровенні. Таки не помиляються пророки, хай би їм біс!
– Ми спробуємо повернути твого сина, – кажу до Лавані, – їдьмо з нами.
Я допомагаю їй вибратись на коня і скеровую його в бік нашого табору. Якусь хвилину їдемо мовчки і, попри суцільний безлад в думках, я встигаю здивуватися теплому та домашньому відчуттю тіла Лавані поряд. Ото слід було одружитися з нею, коли була нагода, і може б тепер не чинилося цього жахіття! А може… може, це не лише сина Лавані, а і мого теж віддали би нині в руки злодіїв, і це я просив би зв'язати Лавані, аби не наробила чого від горя… Трушу головою, намагаючись відігнати дурні думки.
– Ти досі носиш мій подарунок? – зненацька питає Лавані.
Якусь мить я не можу збагнути, про що вона. А потім згадую – «троянда пустелі»! Почепивши її на шнурочку довкіл шиї, я цілком про неї забув. Метеляється щось, та й по тому. А виходить – пам'ятав ніби, про неї та її прихильність. Киваю. Нехай так і думає.
– Може, це він привів тебе на перехрестя? – питає Лавані. – Це ж не просто камінь, це оберіг.
– Ну, коли оберіг, – всміхаюся, – то якоїсь нелюдської сили. Я розкажу колись, через які пригоди ми перейшли разом. Але давай краще я поверну його тобі, коли ти не сердишся на мене більше. Це ж був мій подарунок, пам'ятаєш?