Першого травня в Німеччині, як і у Франції, відзначають День праці. Традиція святкування походить від ухваленого на Паризькому конгресі II Інтернаціоналу рішення вшанувати великий страйк робітників, що відбувся 1 травня 1886 року в Чикаго. Але це також річниця події, важливість якої оцінити відразу було неможливо, а наслідки її виявилися настільки непередбачувані, що про відзначення її в будь-якій країні не може бути й мови: 1 травня 1925 року Гітлер створив елітний загін, що спершу мав охороняти його самого (щось на кшталт особистої гвардії, яка складалася з вимуштруваних фанатиків, котрі відповідали жорстким критеріям расової приналежності). «Schutzstaffel» — «захисні загони», або ж скорочено «SS».
1929 року ця гвардія особливого призначення перетворюється на справжнє ополчення, військову парамілітарну організацію, підпорядковану Гіммлеру, який 1933 року, після приходу нацистів до влади, заявив у Мюнхені: «Кожній державі потрібна своя еліта. Еліта націонал-соціалістичної держави — це СС, яка, ґрунтуючись на расовому відборі й відповідно до викликів сучасності, зберігає німецькі військові традиції, німецьку гідність і достоїнство, підтримана продуктивністю німецької промисловості».
Я досі так і не роздобув книжки, яку після війни написала дружина Гайдріха, «Leben mit einem Kriegsverbrecher», тобто «Життя з воєнним злочинцем». Книжку цю ніколи не перекладали ані французькою, ані англійською. Вона мала б бути невичерпним джерелом інформації для мене, але дістати її не вдається. Схоже, це вкрай рідкісне видання, яке в інтернеті коштує від трьохсот п’ятдесяти до семисот євро. Напевно, у такій захмарній ціні винні німецькі неонацисти, що захоплюються Гайдріхом, нацистським лідером, про якого вони ніколи й мріяти не могли. Одного разу я побачив цю книжку за двісті п’ятдесят євро і ладен був утнути дурницю — замовити її. На превелике щастя для мого бюджету, книгарня, що виставила цю книжку на продаж, не приймала оплати банківською картою. Для отримання дорогоцінного видання потрібно було, щоб мій банк перерахував гроші на рахунок у Німеччині. Там був нескінченний рядок цифр і літер, а до того ж операцію не можна було здійснити просто в інтернеті — я мусив іти до відділення свого банку. Ця перспектива, разом із випробуваннями, яких мені довелося б зазнати, і те, що викликає гнітючі почуття в пересічної людини, відрадили мене купляти книжку. Хай там як, зважаючи на те, що моя німецька лишилася на рівні п’ятого класу (хоча я і вчив її в школі вісім років), таке капіталовкладення виявилося б доволі ризикованим.
Таким чином, доведеться мені обійтися без цього важливого свідчення. А я саме дістався до того етапу, коли варто розповісти про знайомство Гайдріха з майбутньою дружиною. І, поза всякими сумнівами, саме тут цей неймовірно рідкісний і дорогий твір став би мені у великій пригоді.
Коли я кажу «варто розповісти», звісно, я не маю на увазі, що обов’язково мушу це зробити. Я цілком міг би розказати про операцію «Антропоїд», не згадавши імені Ліни Гайдріх жодного разу. Але з іншого боку, якщо вже, як видається, я заповзявся змалювати характер Гайдріха, то важко ігнорувати ту роль, яку відіграла дружина в його сходженні ієрархічною драбиною нацистської Німеччини.
Водночас я зовсім не від того, щоб оминути романтичну версію їхньої ідилії, опису якої, либонь, удосталь на сторінках мемуарів пані Гайдріх. Я таким чином уникну спокуси впасти в сентиментальність. Річ не в тому, що я відмовляюся бачити будь-які вияви людського в такому створінні, як Гайдріх. Я не належу до тих, хто обурюється фільмом «Бункер», бо в ньому показано (серед усього іншого), як Гітлер приязно ставиться до своїх секретарок і любить свого собаку. Певна річ, я припускаю, що час від часу Гітлер міг виявляти приязнь. Я також анітрохи не сумніваюся, зважаючи на факсиміле листів Гайдріха, що він щиро закохався у свою дружину, коли зустрів її. Тоді це була юна дівчина з милою усмішкою, дівчина, яку можна було б назвати вродливою, зовсім не схожа на ту жінку з обличчям злої мачухи, на яку вона перетвориться згодом.