Дивлячись зовні на показну будівлю із сірого каменю, не скажеш одразу, що всередині. Можна хіба що здогадатися про якусь ненормальну активність, що відбувається там, судячи з постатей, які вбігають у будинок і вибігають звідти. Але всередині есесівського вулика панує несамовита метушня: люди шугають туди-сюди, у великій білій залі лунають гучні голоси, на всіх поверхах гримають двері, у кабінетах без угаву дзвонять телефони. А в самому серці будинку, посеред тої драми, що розігрується тут, Гайдріх уже грає ту роль, яка виявиться його найкращою, — роль чиновника-вбивці. Довкола нього — столи, телефони й люди в чорному, що беруть слухавки та кладуть їх. Він відповідає на всі дзвінки:
— Алло! Він мертвий?.. Лишіть тіло на місці. Офіційна версія — самогубство. Вкладіть йому в руку вашу зброю… Ви стріляли в потилицю?.. Байдуже, немає значення. Це самогубство.
— Алло! Готово?.. Дуже добре… Дружину також?.. Гаразд, скажете, що вони опиралися під час затримання… Авжеж, дружина також!.. Вона хотіла втрутитися й заважала, ось так буде дуже добре… Прислуга?.. Скільки?.. Запишіть імена, візьмемося за них пізніше.
— Алло! Докінчено?.. Добре, киньте все в Одер.
— Алло!.. Що?.. У тенісному клубі?.. Він грав у теніс?.. Перестрибнув через огорожу й утік до лісу? Ви що, жартуєте?.. Прочешіть там усе та знайдіть його!
— Алло!.. Як це — «інший»? Як це — «таке саме прізвище»?.. Ім’я також?.. Гаразд, везіть його сюди, відправимо в Дахау й шукатимемо, доки не знайдемо кого треба.
— Алло!.. Де його бачили востаннє?.. У готелі «Адлон»? Але ж усі знають, що прислуга там працює на нас! Це якась дурня! Він сказав, що хоче здатися?.. Чудово, поверніться до нього додому, зачекайте, а потім привезіть його до нас.
— Алло!.. З’єднайте мене з райхсфюрером!.. Алло? Так, це зроблено… Це теж… Працюємо над цим… Зроблено… А як щодо номера один?.. Фюрер не погоджується? Але ж чому?.. Вам будь-що треба переконати фюрера!.. Наголошуйте на його розпусті! І на всіх тих скандалах, що нам доводилося заминати! Нагадайте про портфель, забутий у борделі!.. Зрозуміло, негайно дзвоню Ґерінґові.
— Алло? Це Гайдріх. Райхсфюрер мені сказав, що фюрер хоче зберегти життя голові СА!.. Звичайно, у жодному разі!.. Треба йому сказати, що армія ніколи не погодиться! Ми стратили офіцерів райхсверу: якщо Рема лишити живим, Бломберґ відмовиться підтримати операцію!.. Авжеж, тут ідеться про справедливість, саме так!.. Зрозумів, чекаю на ваш дзвінок.
Заходить есесівець. Вигляд у нього стурбований. Есесівець підходить до Гайдріха, нахиляється і щось шепоче йому на вухо. Обоє виходять. За п’ять хвилин Гайдріх повертається сам. Із його обличчя нічого не можна прочитати. Він знову береться за слухавку.
— Алло!.. Спаліть труп! Попіл відправте вдові!
— Алло!.. Ні, Ґерінґ наказав його не чіпати… Лишіть шістьох біля його будинку… Ніхто не заходить і ніхто не виходить!
— Алло!..
І так далі.
Увесь цей час Гайдріх методично заповнює невеличкі білі картки-досьє.
Таке триває всі вихідні.
Нарешті новина, якої він так чекав: фюрер погодився. Він віддасть наказ стратити Рема, керівника «Sturmabteilung» («Штурмового управління»), свого найдавнішого спільника. Рем також хресний батько старшого сина Гайдріха, але насамперед він безпосередній начальник Гіммлера. Залишивши СА без верхівки, Гіммлер і Гайдріх звільнять СС із-під її впливу і перетворять на незалежну організацію, що звітує лише перед Гітлером. Гайдріх дістає звання группенфюрера, що рівноцінно генерал-лейтенанту. Йому тридцять років.
Тої суботи, 30 червня 1934 року, Ґреґор Штрассер снідає разом зі своєю невеликою родиною, коли лунає дзвінок у двері. Восьмеро озброєних чоловіків прийшли, щоб його арештувати. Не давши часу навіть попрощатися з дружиною, Штрассера відвозять до ґестапо. Без допиту його кидають до камери, де вже повно штурмовиків СА. Ті юрмляться довкола нього: хоч він уже кілька місяців не обіймає ніякої політичної посади, але його авторитет давнього товариша фюрера їх заспокоює. Штрассер не розуміє, чому він тут, серед них, але він досить добре обізнаний із таємними справами партії, щоб боятися свавілля й відсутності логіки у своєму затриманні.
О п’ятій годині вечора за ним приходить есесівець і відводить його до одиночної камери з великим вікном. Ізольований від інших, Штрассер не знає, що розпочалася Ніч довгих ножів, але все ж здогадується про щось таке. Він не знає, чи треба йому боятися за своє життя. Звісно, Штрассер для партії — історична постать, він пов’язаний із Гітлером спогадами про їхню спільну боротьбу. Про ту саму в’язницю врешті-решт, до якої його разом із майбутнім фюрером запроторили після Пивного путчу. Але йому відомо й те, що Гітлер не сентиментальний. І хоча Штрассерові невтямки, чим же його існування — порівняно з існуванням Рема чи Шляйхера — може загрожувати Гітлерові, проте треба мати ще на увазі важку параною фюрера. Штрассер швидко усвідомлює, що діяти треба вкрай обачно, якщо він хоче врятувати свою шкуру.