Він саме дістається у своїх роздумах до цього місця, коли відчуває, що за спиною промайнула якась тінь. Інстинкт досвідченого підпільника підказує йому, що там небезпека, і він нахиляється саме в ту мить, коли лунає постріл. Хтось просунув руку у вікно й вистрілив упритул. Штрассер нахилився, але запізно. Він падає.
Лежачи долілиць на підлозі камери, Штрассер чує, як у дверях відмикається засув, потім — тупотіння чобіт довкола себе, відчуває на своїй потилиці дихання людини, що схилилася над ним. Лунають голоси:
— Ще живий.
— Що будемо робити? Кінчимо його?
Штрассер чує, як невідомий зводить курок пістолета.
— Зачекай, піду доповім.
Одна пара чобіт віддаляється. Минає якийсь час. Чоботи повертаються, але вже не самі. Клацають підбори, вітаючи новоприбулого. Щось хлюпотить. Тиша. І раптом цей голос, фальцет, який Штрассер упізнав би з тисячі інших і від якого пішов холод по спині:
— Ще не здох? Лишіть його, хай стікає кров’ю, як свиня!
Голос Гайдріха — останній людський голос, який Штрассер чує перед своєю смертю. Хоча навряд чи його можна назвати людським…
До мене в гості приходить Фабріс, і ми розмовляємо про мою майбутню книжку. Це мій давній університетський приятель, який теж захоплюється історією, а понад те ще й цікавиться тим, що я пишу. Того літнього вечора ми їмо на веранді, і він із запалом, що надихає мене, розповідає про свої враження від початку мого роману. Він зупиняється на побудові розділу про Ніч довгих ножів: на його думку, ця безперервна низка телефонних дзвінків дуже добре показує як масштаби есесівської бюрократії, так і конвеєрний підхід до того, що стало фірмовою ознакою нацизму, — вбивства.
Його слова мені лестять, але водночас у мене виникає одна підозра, і я прагну уточнити:
— Але чи ти розумієш, що кожен дзвінок відповідає реальному випадку? За потреби я міг би назвати тобі майже всі імена.
Фабріс дивується і простодушно відповідає:
— Хіба ти цього не вигадав?
Дещо занепокоєний, я запитую його:
— А смерть Штрассера?
Гайдріх, що сам приходить до нього в камеру й наказує лишити смертельно пораненого стікати кров’ю на підлозі, — Фабріс думав, що це також вигадка. Трохи ображений, я вигукую:
— Але ж ні, це все відбувалося насправді! — А собі міркую: «Чорт! Не вдалося…» Треба було висловлюватися зрозуміліше на цьому рівні інтерпретації.
Того самого вечора я дивлюся в телевізорі документалку про старе голлівудське кіно, присвячене генералу Паттону, яке так і називалося «Паттон». Показують уривки старого фільму, а потім опитують свідків, які пояснюють, що «насправді все було не так…». Під час авіанальоту на базу Паттон не протистояв двом «месершмітам», озброєний самим лише кольтом (хоча, за словами свідка, немає жодного сумніву, що генерал учинив би так, якби «месери» дали йому час). Паттон не казав цього перед усією армією, лише в приватній розмові, а втім, розмова була зовсім не про це. Паттон дізнався, що його відправляють у Францію, не в останню мить — його повідомили про це заздалегідь, за кілька тижнів. Паттон не порушив наказу, коли взяв Палермо, навпаки — він діяв за згодою з вищим союзним командуванням і зі своїм безпосереднім начальником. Паттон точно не посилав до дідька російського генерала, хоч і не любив росіян. І так далі. Одним словом, фільм розповідає про вигаданого персонажа, життєпис якого значною мірою ґрунтується на кар’єрі генерала Паттона, але сам він, вочевидь, Паттоном не є. І попри це, фільм називається «Паттон». І нікого це не шокує, усі вважають це нормальним: сфальшувати реальність, щоб набити ціну сценарію або зробити зв’язним і послідовним життя персонажа, на чиєму справжньому шляху, певна річ, траплялося багато труднощів і небезпек, але аж ніяк не настільки значущих. Саме через таких людей, що споконвіку перекручують історичну правду, щоб вигідніше продати свою халтуру, саме через них мій давній приятель, що звик до всяких вигадок у творчості й тому ставиться з філософським спокоєм до такої тихої фальсифікації, питає мене: