— Невже ти цього не вигадав?
Ні, я цього не вигадував! Та й узагалі, із якого дива мені «вигадувати» нацизм?
Ця історія, про яку я пишу, звісно, захоплює і вражає мене, але водночас, здається, неабияк б’є по нервах.
Одної ночі мені наснився сон. Я був німецьким солдатом у сіро-зеленому вермахтівському однострої, охороняв якусь, невідомо яку, засніжену територію, обнесену огорожею з колючого дроту, уздовж якої мав походжати. Краєвид вочевидь було навіяно тими численними відеоіграми, сюжет яких засновано на подіях Другої світової війни і якими я захоплювався: «Call of Duty», «Medal of Honor», «Red Orchestra»[12]…
Отож я вартую, і зненацька з перевіркою з’являється сам Гайдріх. Я стаю струнко й затамовую дихання, тимчасом як він, пильно придивляючись, обходить довкола мене. Мене охоплює жах: ану ж він знайде, до чого прискіпатися. Але цього я так і не дізнався, бо прокинувся.
Наташа часто кепкує з мене, удаючи занепокоєння тою вражаючою кількістю праць про нацизм, які з’явилися в мене вдома і не припиняють громадитися. Існує ризик, каже вона, що ці книжки вплинуть на мене й змусять змінити свої ідеологічні переконання. Щоб посміятися разом із нею, я неодмінно згадую ще ту безліч тенденційних — ба навіть неонацистських — сайтів, які мені доводиться відвідувати в пошуках інформації. Звісно, син єврейки і комуніста, вихований на республіканських цінностях найпрогресивнішої частини французької дрібної буржуазії, той, хто під час навчання на філологічному факультеті зазнав значного впливу гуманізму Монтеня, філософії епохи Просвітництва, бунту сюрреалістів і екзистенціалістських концепцій, я не міг і ніколи не зможу «спокуситися» чимось, що так чи інакше пов’язане з нацизмом.
Але я змушений, уже вкотре, підкорятися безмежній і згубній владі літератури. Справді, цей сон цілком очевидно доводить, що постать Гайдріха хвилює мене своїм безперечним романічним масштабом.
Ентоні Іден, тодішній міністр закордонних справ Великої Британії, слухає зі здивуванням. Новий президент Чехословаччини Едвард Бенеш висловлює дивовижну впевненість у своїй здатності вирішити судетське питання. Він не тільки стверджує, що може стримати загарбницькі зазіхання німців, ба більше — переконує, що впорається самостійно, без допомоги Франції та Великої Британії. Іден не знає, що й гадати про цю розмову. «Либонь, — думає міністр, — щоб бути чехом у наші часи, потрібно бути оптимістом…»
Надворі ще 1935 рік.
1936 року голова чехословацьких спецслужб майор Моравець складає іспит на звання полковника. Серед інших завдань йому пропонується висловити свої міркування щодо такої гіпотетичної ситуації: «Уявіть собі, що Німеччина напала на Чехословаччину. Угорщина й Австрія також налаштовані вороже. Франція воювати не готова, а Мала Антанта ось-ось розпадеться. Які в Чехословаччини є воєнні рішення?»
Аналіз ситуації такий: 1918 року Австро-Угорщина розпалася; природно, що Відень і Будапешт поглядають ласим оком на свої колишні провінції, а саме: на Богемію і Моравію, які належали Австрії, і Словаччину, що була під владою угорців. До того ж на чолі Угорщини стоїть фашист і союзник Німеччини адмірал Горті. Що ж до Австрії, то вона стала зовсім слабкою й ледве-ледве опирається тиску тих, хто — чи то з одного боку кордону з Німеччиною, чи то з другого — вимагає возз’єднання зі «старшим братом». Угода, підписана Гітлером, у якій він пообіцяв не втручатися в справи Австрії, — нічого не вартий папірець. Таким чином, у разі конфлікту з Німеччиною Чехословаччині доведеться воювати і з обома колишніми частинами загиблої імперії. Мала Антанта, коаліція Чехословаччини, Румунії та Югославії, створена 1922 року для захисту від їхніх колишніх «господарів», Австрії та Угорщини, по суті, так і не стала переконливим стратегічним альянсом. Франція не продемонструвала рішучості виконувати свої союзницькі зобов’язання в разі конфлікту. Отже, ця ситуація, запропонована як гіпотеза, цілком реалістична.
У відповіді Моравця лише чотири слова: «Воєнного вирішення проблеми нема». Він успішно складає іспит і дістає звання полковника.
Якби я мусив розповідати про всі змови, у яких брав участь Гайдріх, моїй книжці не було б кінця-краю. Збираючи інформацію, я наштовхуюсь то на одну, то на іншу історію, яку вирішую оминути чи то через її анекдотичність, чи то через брак подробиць і неможливість скласти весь пазл, чи то через сумнівність фактів. Також, буває, мені трапляються кілька версій тої самої події, і часом ці версії цілковито суперечать одна одній. Іноді я дозволяю собі вибрати одну, іноді ж відкидаю всі.