Я вирішив не згадувати про роль Гайдріха в падінні Тухачевського. По-перше, тому що його роль здавалася мені другорядною, якщо не ілюзорною. По-друге, радянська політика тридцятих років усе ж виходить за ті межі, що я окреслив для своєї розповіді. І зрештою, можливо, я просто боявся ступити на нову для себе територію (сталінські чистки, кар’єра маршала Тухачевського, зародки його розбіжностей зі Сталіним) — щоб писати про це, потрібні водночас і знання, і клопітка праця, яка могла завести мене надто далеко.
І все ж, певного мірою задля власного задоволення, я уявляв собі таку сцену: молодий генерал Тухачевський споглядає розгром більшовицької армії під Варшавою. 1920 рік. СРСР воює з Польщею. «Революція переступить через труп Польщі й піде далі!» — виголосив тоді Троцький. Треба зауважити, що маючи союзником Україну і мріючи про конфедерацію, до якої також увійшли б Литва й Білорусь, Польща загрожувала крихкій цілісності Радянської Росії, що тільки-тільки зароджувалася. До того ж, якщо більшовики хотіли допомогти революції здобути перемогу в Німеччині, їм однаково довелося б пройти через Польщу.
Контрнаступ Червоної армії в серпні 1920 року привів її аж до Варшави, і, здавалося, долю поляків вирішено. Але молода нація зберегла свою незалежність ще на дев’ятнадцять років. Те, що не вдалося 1939 року проти німців, тоді вдалося проти росіян: Червону армію було зупинено. Сталося «Диво на Віслі». Тухачевському завдав поразки старший за нього на тридцять років Юзеф Пілсудський, непересічний воєначальник і герой польської незалежності.
Сили сторін рівні: сто тринадцять тисяч поляків проти сто чотирнадцяти тисяч росіян. Однак Тухачевський упевнений у своїй перемозі, адже ініціатива саме на його боці. Він кидає значну частину своїх військ на північ, куди затягнув його Пілсудський, удавши, ніби там зосереджує війська, а сам тим часом атакував із тилу, із півдня. Саме тоді події починають перетинатися з історією операції «Антропоїд». Тухачевський кличе на підмогу Першу кінну армію не менш легендарного генерала Будьонного, який воює на Південно-Західному фронті, намагаючись узяти Львів. Кіннота Будьонного — грізна сила, і Пілсудський знає: її втручання може вирішити результат битви. Але стається щось неймовірне: генерал Будьонний відмовляється виконувати наказ, і його армія лишається піді Львовом. Для поляків це, либонь, і було справжнім дивом на Віслі. Для Тухачевського, натомість, поразка ця стала дуже гіркою, він прагне зрозуміти причину. Далеко за поясненням ходити не доводиться: нарком, який відповідав за Південно-Західний фронт і якому відповідно підпорядковувався Будьонний, вважав узяття Львова питанням честі. А тому не могло бути й мови про те, щоб відправити кудись свої найкращі війська, навіть для того, щоб уникнути розгрому, адже сектор, на якому склалася катастрофічна ситуація, перебував поза зоною відповідальності наркома. Те, що там вирішувалася доля війни, для нього нічого не значило. Особисті амбіції цього наркома часто переважали над усім іншим. Звали його Йосип Джугашвілі, на прізвисько Сталін.
П’ятнадцять років по тому Тухачевський змінив Троцького на чолі Червоної армії, а Сталін змінив Леніна на чолі СРСР. Ці двоє ненавидять один одного, вони досягли вершини влади, і їхні політико-стратегічні бачення відрізняються кардинально: Сталін має намір відтягти конфлікт із нацистською Німеччиною, тимчасом як Тухачевський наполягає на негайному наступі.
Я ще не знав цього, коли дивився фільм Еріка Ромера «Потрійний агент». Але вирішив докладно дослідити це питання, коли почув, як у фільмі головний герой, поважний російський емігрант у Парижі, білий генерал Скоблін говорить своїй дружині:
— Пригадуєш, я казав тобі про свою зустріч із головним начальником німецьких шпигунів, таким собі Гайдріхом? А знаєш, про що я не захотів йому розповідати? Про те, як таємно зустрічався в Парижі з моїм давнім другом Тухачевським, коли той приїжджав на Захід, щоб відвідати похорон англійського короля. Авжеж, звісно, Михайло не був надто відвертий, але певні висновки із цієї досить обережної розмови я все ж зробив. Ґестапо мусило якимось чином пронюхати про цю зустріч, і Гайдріх із байдужісіньким виглядом запитав мене про неї. Я відповів ухильно, він нагородив мене крижаним поглядом, і ми облишили цю тему.
Гайдріх у фільмі Ромера — досі не можу отямитися!
Розмова триває, і дружина запитує Скобліна: