Про Історію.
Завдяки тенісу я ще хлопчиком розрізняв чехів і словаків, задовго до того, як одна країна розділилася на дві. Наприклад, я знав, що Іван Лендл — чех, а Мілослав Мечирж — словак. І що словак Мечирж був тенісист вигадливіший, талановитіший і симпатичніший за чеха Лендла, працьовитого, спокійного й не дуже приємного (та попри це він був номер один світового рейтингу протягом двохсот сімдесяти тижнів, цей рекорд побив тільки Піт Сампрас із його двомастами вісімдесятьма шістьма тижнями). Від батька я довідався, що під час війни словаки співпрацювали з німцями, тоді як чехи чинили опір. Для мене, чия здатність сприймати дивовижну складність світу була на той час вельми обмеженою, це означало, що всі чехи були учасники руху Опору, а всі словаки — колабораціоністи, наче це було їхньої натурою. Я ані на мить не замислювався про історію Франції, яка змушувала переглянути таки спрощене уявлення: хіба ж ми, французи, не були одночасно і колабораціоністами, і учасниками Опору? Сказати по правді, лише дізнавшись, що Тіто — хорват (а отже, не всі хорвати співпрацювали з німцями і, можливо, не всі серби були в русі Опору), я став чіткіше бачити ситуацію в Чехословаччині під час війни: з одного боку були Богемія і Моравія (іншими словами, сучасна Чехія), окуповані німцями й приєднані до Райху (у статусі протекторату, що вважався невіддільною частиною Великої Німеччини), а з другого боку — Словацька республіка, теоретично незалежна, а насправді цілковито підконтрольна нацистам. Це, певна річ, жодним чином не визначало поведінки окремих людей.
Коли 1996 року я прибув до Братислави, щоб обійняти посаду викладача французької мови у військовій академії Східної Словаччини, одне з перших моїх питань до помічника військового аташе (після того як я дізнався останні новини про свій багаж, помилково надісланий у Стамбул) стосувалося саме цієї історії про замах. Помічник аташе, ад’ютант-шеф, приємний чоловік, колись спеціалізувався на прослуховуванні телефонних розмов у Чехословаччині, а після закінчення холодної війни перейшов на дипломатичну службу, повідомив мені перші подробиці цієї справи. Насамперед те, що замах мали скоїти двоє: чех і словак. Мені було приємно дізнатися, що в операції брав участь громадянин країни, до якої я приїхав (а отже, таки були словаки, що брали участь у русі Опору). Однак про перебіг самої операції помічник аташе розповів зовсім мало, здається, лише те, що в одного з нападників затнувся автомат у ту мить, коли машина з Гайдріхом проїжджала повз них (так я дізнався, що під час замаху Гайдріх був у машині). Але цікавість мою головним чином розпалило те, що сталося потім: як двоє партизан разом із товаришами сховалися в церкві, як німці намагалися їх там утопити… Дивовижна історія. Мені хотілося більше подробиць. Але ад’ютант-шеф не знав більше анічогісінько.
Невдовзі після приїзду до Словаччини я познайомився з дуже вродливою молодою словачкою і закохався до нестями, ми з нею мали сповнені пристрасті стосунки, що тривали близько п’яти років. І саме від неї я дістав додаткову інформацію. Насамперед імена головних дійових осіб: Йозеф Ґабчик і Ян Кубіш. Ґабчик був словак, а Кубіш — чех; здогадатися, здається, можна було навіть за звучанням їхніх прізвищ. Ці двоє у всякому разі, схоже, становили невіддільну частину історичної панорами: Аурелія — згадана мною дівчина — вчила їхні імена ще в школі, як, мабуть, і всі маленькі чехи та маленькі словаки з її покоління. Щодо решти, про подію їй було відомо в загальних рисах, знала Аурелія не більше за ад’ютант-шефа. Мені знадобилося ще два чи три роки, щоб по-справжньому усвідомити те, що я завжди підозрював: за романічністю й напруженням ця історія переважає найнеймовірніші вигадки. І виявилося це майже випадково.
Я винаймав для Аурелії квартиру в центрі Праги, між Вишеградом і Карловим майданом. Від цього майдану відходить до річки вулиця Ресслова, і на її перетині з набережною стоїть ця химерна будівля зі скла, яка наче хвилюється в повітрі і яку чехи називають «Tančící dům», тобто «Танцюючий дім». Якщо пройти вниз цією вулицею, з правого боку на тротуарі стоїть церква. У її боковій стіні є підвальне віконце, довкола якого можна роздивитися на камені численні сліди від куль. Там висить і меморіальна дошка, де поміж іншим згадуються імена Ґабчика й Кубіша, а також Гайдріха — відтоді їхні долі пов’язані назавжди. Я безліч разів проходив повз це віконце і не помічав ані слідів від куль, ані дошки. Але одного дня я завмер перед ними: ось вона, ця церква, де ховалися десантники після замаху, я знайшов її!