— А навіщо цьому панові Гайдріху така інформація?
— Ну… логічно припустити, що німці неабияк зацікавлені в тому, щоб скомпрометувати командира Червоної армії, що, як їм, мабуть, уже відомо, потрапив у неласку до Сталіна… Так принаймні я гадаю, — відповідає їй Скоблін.
Потім Скоблін заперечує будь-які стосунки з нацистами, і це також, здається, позиція Ромера, хоча режисер і докладає чимало зусиль, щоб підкреслити непевність героя свого фільму (білий, червоний чи коричневий?). Але мені не віриться, що цей Скоблін поїхав аж до Берліна на зустріч із Гайдріхом, щоб нічого йому не сказати.
Я схильний думати, що Скоблін бачився з Гайдріхом і повідомив його про змову проти Сталіна, організовану Тухачевським. Але насправді Скоблін працював на НКВД, тобто на самого Сталіна. Навіщо його відправили до Берліна? Поширити чутки про змову, щоб надати правдоподібності звинуваченню Тухачевського в державній зраді (схоже, звинуваченню зовсім не обґрунтованому).
Чи повірив Гайдріх Скобліну? У всякому разі, він побачив можливість позбутися небезпечного ворога Райху: усунути Тухачевського 1937 року означає позбавити Червону армію її командира. Гайдріх вирішує підживити чутки. Він знає, що справу мав би провадити абвер Канаріса, адже йдеться про воєнне питання. Але Гайдріхові, сп’янілому від масштабу власного задуму, вдається переконати Гіммлера і самого Гітлера, щоб цю дезінформаційну операцію доручили йому. Провести її треба надзвичайно ретельно, тож Гайдріх викликає свого найкращого поплічника, Альфреда Науйокса, спеціаліста з брудної роботи, і дає тому завдання виготовити за три місяці цілу серію підробок, які мають скомпрометувати російського маршала. Роздобути його підпис нескладно: досить глянути в архівах Веймарської республіки; у ті часи, коли дві країни підтримували більш приязні дипломатичні стосунки, Тухачевський візував чимало офіційних документів.
Коли досьє готове, Гайдріх доручає одному зі своїх людей продати його агентові НКВД. Наслідком зустрічі двох агентів стає дивовижна оборудка: німці продають фальшиве досьє, за яке росіяни платять фальшивими грошима. Кожен гадає, що ошукав іншого, усі дурять усіх.
Зрештою Сталін дістає бажане: докази того, що його найнебезпечніший суперник готує державний переворот. Історики не зовсім упевнені, чи варто надавати великого значення участі Гайдріха в цій справі, але слід зауважити, що досьє передали в травні 1937 року, а Тухачевського розстріляли у червні. Як на мене, близькість цих дат наштовхує на думку про причиново-наслідковий зв’язок.
І все ж таки, хто кого ошукав? Я гадаю, що Гайдріх послужив інтересам Сталіна, допомігши йому позбутися єдиної людини, здатної затьмарити вождя. Але водночас саме ця людина краще за інших була спроможна вести війну проти Німеччини. Цілковитий безлад у Червоній армії, захопленій зненацька вторгненням німецьких військ у червні сорок першого, буде остаточним наслідком цієї темної історії. Зрештою, не Гайдріх власноруч завдав майстерного удару — це Сталін сам вистрілив собі в ногу. Поки він проводить безпрецедентні чистки, Гайдріх зловтішається. Справді, заслуга в цій справі, без сумніву, належить йому.
І, насмілюся зауважити, дорікнути йому ні в чому — такі правила гри.
Мені тридцять три роки, і я вже відчутно старший за Тухачевського в 1920 році. Сьогодні 27 травня 2006 року — річниця замаху на Гайдріха. Сестра Наташі виходить заміж. Мене на весілля не запросили. Наташа обізвала мене «гівнюком» і, здається, більше не хоче бачити. Моє життя перетворилося на руїни. Цікаво, як почувався Тухачевський, коли зрозумів, що програв битву, коли побачив розгром своєї армії, коли усвідомив, що зазнав ганебної поразки. Чи було йому ще гірше, ніж мені? Цікаво, про що він тоді думав. Що все скінчено, все пропало, пішло за вітром? Цікаво, кого він проклинав? Свою недолю і тих, хто йому зрадив, чи самого себе? Хай там як, а мені відомо, що він підвівся знову. Це підбадьорює, нехай навіть через п’ятнадцять років Тухачевського й було остаточно знищено його лютим ворогом. «Колесо Фортуни крутиться», — кажу я собі. Наташа не дзвонить. Я у 1920 році, перед хиткими мурами Варшави, а коло моїх ніг байдуже тече Вісла.
Сьогодні вночі мені наснилося, що я пишу про замах і розділ починається так: «Чорний “мерседес” мчить дорогою, яка звивається, наче змія». Саме тоді я зрозумів, що спершу треба розповісти про решту, тому що саме решта має підвести до цього вирішального епізоду. Відновлюючи нескінченний ланцюжок причиново-наслідкових зв’язків, я зможу відкласти ту мить, коли доведеться підступитися до найяскравішого епізоду роману, його ключової сцени.