Богемією і Моравією правив син Пржемисла Отакара І, король Вацлав І, який належав до славної династії Пржемисловичів. Владар був одружений із німецькою принцесою, Кунігундою, донькою римського короля Філіппа Швабського, ґібеліна із грізного дому Гогенштауфенів. Отож у боротьбі між ґвельфами, союзниками папи римського, і ґібелінами, прихильниками імператора, Вацлав підтримував Священну Римську імперію, і коли та зазнавала нападів із боку папської курії, міць імперії підсилювалася цим союзом. Тим часом чорний орел посеред язиків полум’я поступається місцем на щиті двохвостому білому леву, який відтоді стає новим гербом королівства. Держава наїжачується баштами замків. Дух лицарства витає в повітрі.
Незабаром Прага матиме свою Старо-Нову синагогу.
Кутна Гора на той час — лише невелике поселення, аж ніяк не одне з найбільших міст Європи.
Це могла бути сцена з якогось середньовічного вестерна. Спадає ніч, і в корчмі, у якій міг би пиячити сам Фальстаф, сидять місцеві мешканці разом із кількома мандрівниками. Завсідники п’ють і залицяються до служниць, яких щипають за сідниці, утомлені мандрівники мовчки їдять, а злодії сидять перед своїми кухлями, яких вони ледве торкнулися, і спостерігають за тим, що діється в корчмі, обмірковуючи свої темні справи. Надворі дощить, і чути іржання із сусідньої стайні. Аж тут на порозі з’являється сивобородий дід. Його благенька одежина змокла до нитки, черевики в багні, а з полотняного капелюха дзюрком стікає вода. У Кутній Горі всі знають цього чоловіка, це старий дурник, що живе в горах, і тому ніхто не звертає на нього жодної уваги. Чоловік сідає за стіл, замовляє випити, потім поїсти, потім знову випити. Вимагає, щоб закололи свиню. За сусіднім столиком вибухають реготом. Недовірливий корчмар запитує, чи має старий чим заплатити. Тоді в очах чоловіка спалахує переможний вогник. Він кладе на стіл потертий шкіряний капшучок і починає повільно розшморгувати зав’язку. Відтак дістає звідти невеличкий сіруватий камінець і вдавано недбалим рухом передає його корчмареві для огляду. Той, насупивши брови, бере двома пальцями камінець і підносить його ближче до світла смолоскипа, що горить у стіні. Зненацька подив з’являється на його обличчі. Корчмар аж відсахнувся, вражений. Він упізнав метал. Це самородок срібла.
Пржемисла Отакара II, сина Вацлава І, назвали, як і його діда, на честь їхнього пращура, Пржемисла Орача, якого в незапам’ятні часи взяла собі за чоловіка княжна Любуша, легендарна засновниця Праги. Через це Пржемисл Отакар II більше ніж будь-який інший правитель, за винятком хіба що його діда, почувається охоронцем величі чеського королівства. І тут йому ніхто не дорікне, що король її не зберіг: завдяки срібним копальням, Богемія від початку правління Пржемисла Отакара II мала сто тисяч срібних марок річного прибутку, що робило її однією з найбагатших держав Європи у тринадцятому столітті, уп’ятеро багатшою за Баварію, наприклад.
Але той, кого прозвали Королем Залізним і Золотим (треба зауважити, що таке прізвисько є зовсім не справедливим щодо того дорогоцінного металу, який і дав правителеві його статки), як і кожен монарх, не хоче задовольнитися тим, що має. Він знає, що процвітання його королівства тісно пов’язане із цими срібними копальнями, і прагне пришвидшити видобуток. Усі ті, ще не торкнуті, скарби, що лежать під землею, позбавляють короля сну. Йому потрібно дедалі більше робочої сили. Але ж чехи — хлібороби, а не рудокопи.
Отакар замислено споглядає своє місто — Прагу. Із висоти замку він добре бачить ринок, що розкинувся довкола грандіозного Юдитиного мосту, одного з перших кам’яних мостів, що мали замінити попередні дерев’яні споруди. Він поєднує Старе Місто з Градчанами, поки що тільки з Градчанами, бо Мала Страна, як і Карлів міст, який побудують замість Юдитиного, з’являться пізніше. Маленькі кольорові цятки метушаться довкола купецьких яток, де продається все що завгодно: тканини, м’ясо, овочі й фрукти, коштовні оздоби й металеві прикраси. Король знає, що всі купці — німці. Чехи — народ селян, міста їх не приваблюють. Розмірковуючи так, владар, либонь, відчуває жаль, якщо не зневагу. Отакар також знає, що престиж королівства визначається його містами, що дворяни, гідні такої назви, не сидять на своїх землях, а утворюють те, що французи називають королівським двором. У ті часи всі країни Європи намагаються копіювати цей зразок, і Отакар, як і решта, не уникнув французького впливу, але Франція для нього — це щось далеке, і тому малозрозуміле. Коли Отакар думає про приклад для своїх лицарів, перед його очима постають тевтонці, адже він воював пліч-о-пліч із ними в Пруссії під час хрестового походу 1255 року. Не він хіба заснував на полі бою місто Кеніґсберг? Отакар цілковито орієнтується на Німеччину, бо йому здається, що в німецькому ладі втілено все найшляхетніше й найсучасніше. Тому, прагнучи процвітання для королівства, усупереч думці свого придворного радника, а понад те, усупереч думці свого канцлера, пробста Вишеградського капітулу, король вирішує вдатися до політики широкого сприяння німецькій імміграції в Богемію, виправдовуючи це потребою робочої сили для копалень. Ідеться про те, щоб заохотити сотні тисяч німецьких колоністів переселятися до його прекрасної країни. Сприяючи їм, надаючи землі й податкові пільги, Отакар сподівається водночас знайти серед них союзників, щоб послабити позиції місцевого вельможного панства, цих вічно жадібних і занадто небезпечних для нього Ризмбурків, Вітеків, Фалькенштейнів, до яких відчував тільки недовіру й презирство. Коли німецька аристократія зміцніє і набере ваги в Празі, Їглаві, Кутній Горі, а потім і в усій Богемії та Моравії, історія покаже, що стратегію було обрано цілком правильну, хоча Отакар не проживе стільки, щоб скористатися з неї.