Однак у довгостроковій перспективі ідея все ж виявилася дуже невдалою.
Одразу після аншлюсу Німеччина з розважливістю, якої раніше за нею не помічали, надсилає Чехословаччині численні заспокійливі офіційні повідомлення: мовляв, у чехів немає жодної причини боятися нападу, нехай навіть анексія Австрії й викликане цим побоювання, що їхню країну оточують, і можуть їх закономірно стурбувати.
Крім того, щоб уникнути непотрібного напруження, німецьким військам, що зайшли в Австрію, наказано в жодному разі не наближатися до чеського кордону ближче ніж на п’ятнадцять чи двадцять кілометрів.
Але в Судетах новина про аншлюс збурює неймовірний запал. Тепер тут тільки й мови, що про заповітну мрію: приєднатися до Райху. Раз по раз відбуваються демонстрації, зростає кількість провокацій. Усюди панують змовницькі настрої. Розповсюджуються пропагандистські листівки й брошури. Судетські німці, чиновники й службовці, починають систематично саботувати укази чехословацького уряду, спрямовані на стримування сепаратистської агітації. Бойкот чеської меншини в німецькомовних регіонах набирає безпрецедентного масштабу. Пізніше Бенеш у своїх спогадах напише, що був вражений тим містичним романтизмом, який зненацька охопив усіх богемських німців.
«Церковний собор у Констанці винний у тому, що закликав наших природних ворогів, усіх німців, які нас оточують, до несправедливої боротьби проти нас, хоча в них немає жодної на це причини, окрім як їхньої невситимої люті до нашої мови».
Протягом чехословацької кризи Франція і Англія сказали Гітлерові «ні» лише один-єдиний раз. Та й то Англія це «ні» ледве чутно прошепотіла…
19 травня 1938 року було помічено рух німецьких військ біля чехословацького кордону. 20 числа уряд Чехословаччини проголошує часткову мобілізацію своїх військ, цим самим цілком зрозуміло показуючи: якщо на країну нападуть, вона захищатиметься.
Франція, виявивши твердість, якої від неї ніхто вже й не очікував, реагує миттєво й заявляє, що виконає свої союзницькі зобов’язання, іншими словами, обіцяє надати Чехословаччині військову допомогу в разі німецької агресії.
Англія, неприємно здивована поведінкою французів, утім, підтримує позицію союзника. Щоправда, із невеличким, недвозначно висловленим зауваженням: у разі військового конфлікту про участь збройних сил Великої Британії не може бути й мови. Чемберлен пильнує, щоб його дипломати не виходили за межі ось такого малозрозумілого формулювання: «Неможливо сказати, чи в разі європейського конфлікту Велика Британія буде втягнута в нього як одна зі сторін». Можна було б виявити і більше рішучості.
Гітлер пізніше ще згадає про ці виверти, але зараз він лякається і відступає. 23 травня він повідомляє, що Німеччина не має загарбницьких намірів стосовно Чехословаччини, і поводиться так, наче на чехословацькому кордоні нема ніякого скупчення військ. Офіційна версія звучить так: це звичайні військові маневри.
Але насправді Гітлер аж нетямиться від люті. Він почувається так, наче Бенеш його принизив, і дедалі більше прагне війни. 28 травня фюрер скликає найвищих офіцерів вермахту, щоб гаркнути: