Те, що я побачив на виставці, перевершило всі мої очікування. Там насправді було все: крім різноманітних світлин, листів, плакатів і документів я побачив зброю та особисті речі десантників, їхні особові справи, заповнені співробітниками англійських спецслужб, із примітками, висновками й оцінками особистих якостей; я побачив там «мерседес» Гайдріха з пробитою шиною і діркою від кулі в задніх правих дверцятах, фатальний лист чоловіка своїй коханці, який став причиною бійні в Лідіце, а поруч — їхні паспорти і фотографія; і ще багато-багато автентичних вражаючих свідчень тих подій. Я гарячково все занотовував, хоч і розумів, що імен, дат, подробиць занадто багато. Коли ми вже виходили, я запитав літню пані, чи можна придбати брошурку-путівник, яку вона видала нам для огляду, бо та містила всі описи й пояснення до експонатів. Пані засмучено відмовила мені. Ця майстерно зроблена, зброшурована вручну книжечка, вочевидь, не призначалася до продажу. Помітивши моє збентеження, і, мабуть, зворушена моїми спробами говорити ламаною чеською, пані зрештою взяла в мене з рук ту брошурку, рішуче запхала її до Наташиної сумочки і знаками показала нам мовчки йти геть. Ми попрощалися з нею, сердечно подякувавши. Зважаючи на кількість відвідувачів у музеї, цей путівник, звісно, нікому б не знадобився, і все ж це було неймовірно люб’язно з її боку. За два дні, за годину перед відправленням нашого автобуса до Парижа, я повернувся до музею з коробкою шоколадних цукерок для милої пані, що зніяковіло відмовлялася їх брати. Брошура, яку вона мені подарувала, виявилася такою багатою на інформацію, що без неї — а отже, і без милої літньої пані — ця книжка, либонь, не стала б такою, якою вона обіцяє стати. Я шкодую, що не наважився запитати стареньку, як її звати, щоб мати змогу подякувати їй офіційно.
Коли Наташа навчалася в ліцеї, вона два роки поспіль брала участь у конкурсі, присвяченому руху Опору, й обидва рази перемагала в ньому — такого, наскільки я знаю, не траплялося ніколи ні до, ні після. Окрім інших нагород, ця подвійна перемога дала їй змогу нести прапор на пам’ятній церемонії та відвідати колишній концентраційний табір в Ельзасі. Дорогою туди вона сиділа поряд зі старим учасником Опору, якому Наташа дуже сподобалася. Він напозичав їй книжок і документів, та після цього вони більше не бачилися. Десять років по тому, розповідаючи мені цю історію, Наташа казала, що відчуває провину, і це цілком зрозуміло: адже в неї досі лишалися ці позичені документи, а вона навіть не знала, чи їхній власник іще живий. Я тоді спонукав її відновити знайомство, і, хоча цей пан перебрався на інший кінець Франції, я таки відшукав його.
Отож ми поїхали в гості до цього ветерана й зупинилися в його гарному білому будинку, неподалік від Перпіньяна, де він жив разом зі своєю дружиною.
Попиваючи мускатне вино, ми слухали розповідь дідуся про те, як він потрапив до лав Опору, як приєднався до партизанів і що там робив. 1943 року йому було дев’ятнадцять, він працював на молочарні свого дядька, швейцарця за походженням, який так добре розмовляв німецькою, що солдати, які приходили по продукти, взяли собі за звичку затримуватися, щоб трохи потеревенити з кимось, хто знав їхню мову. Спершу хлопця попросили спробувати з тих балачок видобути якусь корисну інформацію, наприклад про пересування військ. Пізніше він допомагав збирати скинуті вночі на парашутах із літаків союзних держав ящики з припасами. Зрештою, коли хлопець досягнув віку, що його могли забрати в примусові трудзагони й відправити до Німеччини, він подався до партизан, воював, брав участь у звільненні Бургундії, очевидно, досить активну, якщо зважати на кількість убитих ним, за його словами, німців.
Мене щиро зацікавила історія ветерана, але я сподівався також почути щось, що придасться мені для книжки про Гайдріха. Що саме, я не мав ані найменшої гадки.
Я запитав у ветерана, чи його вчили військової справи, коли він прийшов до партизан.
— Ні, не вчили, — відказав він. Уже потім показали, як поводитися з великокаліберним кулеметом, ще він трохи потренувався збирати-розбирати зброю із зав’язаними очима і повправлявся у стрільбі на влучність. Але коли він прийшов, йому дали в руки автомат, та й по всьому. Точніше, не автомат, а англійський пістолет-кулемет «стен». Як видається, зброя зовсім не надійна: досить стукнути прикладом об землю, щоб випустити в повітря весь магазин. Така ось халепа. — Цей «стен» — справжнє лайно, інакше й не скажеш!