Справжнє лайно? Та невже…
Раніше я стверджував, що сірого кардинала Гінкеля-Гітлера в «Диктаторі» Чапліна списано з Гайдріха, але це не так. Я не зважив на те, що 1940 року Гайдріх перебував у тіні й про нього мало хто знав, а тим паче в Америці. Але річ, очевидно, не в цьому: Чаплін міг здогадатися про його існування і влучити в точку. Насправді ж, хоча цей посіпака диктатора й зображений у фільмі лукавим змієм, хитрістю якого підкреслюється пародійність товстуна Ґерінґа, але й цього персонажа наділено певною частиною блазенства й безхарактерності, із якими пов’язати майбутнього Празького Ката ніяк не можна.
До речі, про спроби втілити Гайдріха на кіноекрані… Нещодавно я переглянув по телевізору старий фільм Дуґласа Сíрка, що називається «Безумець Гітлера». Це також пропагандистський американський фільм, знятий лише за один тиждень, що вийшов 1943 року, незадовго до «Кати помирають також» Фріца Ланґа. Історія (як і в Ланґа) цілковито вигадана й відбувається в серці чеського Опору, селищі Лідіце, селищі-мученику, що закінчило, як і Орадур. Сюжет розвивається довкола стосунків селян із десантником, що прибув із Лондона: допоможуть вони йому, лишаться осторонь чи, може, зрадять? Недолік цього фільму в тому, що організація замаху в ньому подається як частково місцева ініціатива, що постала внаслідок випадковостей і збігів обставин (Гайдріх випадково проїжджав через Лідіце, де випадково переховувався десантник, який теж випадково дізнався про годину, о котрій автомобіль протектора Богемії і Моравії буде в Лідіце, тощо). Таким чином, інтрига тут закручена значно слабше, ніж у Ланґовому фільмі, який завдяки потужній Брехтовій драматургії розгортається у справжню національну епопею.
Натомість актор, що виконує роль Гайдріха у фільмі Сíрка, просто неперевершений. Крім того, що він зовні схожий на свого героя, йому ще й удається відтворити жорстокість Гайдріха, не вдаючись до перебільшення його химер, на що з легкістю йшов Ланґ, виправдовуючись потребою підкреслити виродження душі цієї людини. Гайдріх, звісно, — люта й безжалісна сволота, але ж ніяк не Річард III[3]. Актор, про якого йде мова, — це Джон Керрадайн, батько Девіда Керрадайна, що зіграв Білла у фільмі Тарантіно. Найвдалішим епізодом фільму є сцена смертельної агонії: Гайдріх, прикутий до ліжка, помираючи в гарячці, промовляє до Гіммлера цинічні слова, які, власне кажучи, звучать трохи по-шекспірівськи, але так само видаються мені цілком правдоподібними. Празький Кат не був ані боягузом, ані героєм, він відходить без каяття і без фанатичного запалу, шкодуючи лише про те, що прощається зі своїм життям — одним-єдиним життям, яке він цінував.
Я сказав: «правдоподібними».
Спливають місяці, що складаються в роки, протягом яких ця історія росте в мені. Тимчасом як минає моє життя, складаючись, як і в усіх, із радощів і драм, особистих розчарувань і надій, полиці в моїй квартирі заповнюються книжками про Другу світову війну. Я ковтаю все, що потрапляє мені до рук, на будь-якій мові, якою я можу читати; я дивлюсь усі фільми на цю тему, які виходять: «Піаніст», «Бункер», «Фальшивомонетники», «Чорна книга» тощо, — а телевізор не перемикаю з каналу «Історія». Я дізнаюся купу всіляких речей, багато з яких лише побіжно стосуються Гайдріха. Я кажу собі, що все може придатися, що треба зануритися в епоху, щоб зрозуміти її дух, а потім досить лише потягнути за ниточку, і клубок моєї пам’яті розмотається сам собою. Зрештою обсяг нагромаджених знань уже лякає. Щоб написати дві сторінки, я читаю тисячу. Працюючи в такому темпі, я помру швидше, ніж дістануся бодай приготувань до замаху. Я відчуваю, що моє, загалом здорове, прагнення зібрати якомога більше інформації врешті-решт стає для мене згубним приводом відтягувати ту мить, коли доведеться взятися за книжку по-справжньому.
А тим часом у мене з’являється враження, що все в моєму повсякденному житті пов’язано із цією історією. Наташа винаймає майстерню на Монмартрі, код від вхідних дверей 4206 — і я відразу ж думаю про червень сорок другого. Наташа повідомляє мені дату весілля своєї сестри — і я вигукую: «27 травня? Неймовірно! Це ж день замаху!» (Наташа збентежена.) Вертаємося минулим літом із Будапешта через Мюнхен — на головному майдані старого міста приголомшливе збіговисько неонацистів, а місцеві мешканці, соромлячись, кажуть мені, що ніколи раніше не бачили тут такого (не знаю, чи можна йняти їм віри). Дивлюся на DVD вперше в житті фільм Ромера, а там головний герой, подвійний агент років тридцяти, розповідає про зустріч із Гайдріхом. У фільмі Ромера! Кумедно: укотре переконуєшся, що досить лише зацікавитися якоюсь темою, як починає здаватися, що все довкола веде тебе до неї.
3
Річард III (1452–1485) — король Англії часів війни Червоної та Білої троянд, герой однойменної п’єси Вільяма Шекспіра. В образі Річарда III втілено середньовічне зло.