Я читаю багато й історичних романів, щоб подивитися, як інші дають собі раду з правилами жанру. Одні виявляють надмірну прискіпливість, інші чхають на всі обмеження, ще інші примудряються спритно оминати мури, зведені історичною правдою, при цьому не надто прибріхуючи. І все ж я був вражений тим, що завжди вигадка бере гору над Історією. Це логічно, але мені тяжко зважитися на таке.
Як на мене, найкращий успішний історичний роман — «Закусивши вудила» Володимира Познера, у якому розповідається історія барона Унґерна, того самого, із яким Корто Мальтезе зустрічається на сторінках коміксу «Корто Мальтезе в Сибіру». Книжка Познера поділена на дві частини. У першій події розгортаються в Парижі, оповідається, як письменник збирає свідчення про свого героя. Друга ж умить переносить читача в саме серце Монголії, де й починається власне роман. Прийом захопливий і дуже вдалий. Час від часу я перечитую місце переходу. Власне кажучи, якщо бути точним, перша частина відокремлена від другої невеличким розділом, який називається «Три сторінки Історії» та закінчується такою фразою: «Щойно почався 1920 рік».
Як на мене, це геніально.
Коли батьки повертаються додому, Марія грає на піаніно вже, мабуть, із годину: вдається їй не дуже добре. Батько Бруно розчиняє двері перед своєю дружиною Елізабет, яка тримає на руках немовля. Вони кличуть дівчинку до себе: «Ходи-но сюди, Маріє! Поглянь, це твій маленький братик. Він зовсім крихітний, і поводитися з ним треба дуже ніжно. Його звати Райнгардт». Марія невиразно киває. Бруно обережно схиляється над новонародженим. «Який він гарненький!» — каже він. «Який білявенький, — підхоплює мати. — Він стане музикантом».
Звісно, я міг би, а може, й повинен був би запропонувати читачеві, подібно, приміром, до Віктора Гюґо, довжелезний вступ, сторінок на десять, із описом славного міста Галле, де 1904 року народився Гайдріх. Я написав би про вулиці, крамниці, пам’ятники, про всі цікаві місця, про міське врядування, описав би різноманітні споруди, особливості місцевої кухні, мешканців міста з їхнім світоглядом, манерами, політичними поглядами й уподобаннями, розповів би, як вони проводять дозвілля. Потім я взяв би широким планом будинок Гайдріха, показав би колір віконниць і фіранок, розміщення кімнат, розказав би, із якого дерева зроблено стіл посередині вітальні. Далі я перейшов би до ретельного опису піаніно, який би супроводжувався довгими розмірковуваннями про німецьку музику початку століття, про її місце в суспільстві, про композиторів, про те, як сприймалися їхні твори, про важливість Ваґнера… І лише після цього почав би саму розповідь. Пригадую в «Соборі Паризької Богоматері» нескінченно довгий, щонайменше сторінок на вісімдесят, екскурс про особливості роботи судових установ за Середньовіччя. Мені він видався дуже ґрунтовним, але читати його я не став.
Тому я вирішив трохи стилізувати мою історію, і думка ця виявилася доволі слушною. Навіть якщо пізніше виникне спокуса виставити напоказ свої знання й надто заглибитися в подробиці того чи іншого епізоду, про який я зібрав інформації більше ніж достатньо, мушу визнати, що мої знання про рідне місто Гайдріха доволі хиткі. У Німеччині є два міста з назвою Галле, і я навіть не знаю, про котре з них мовиться. Я вирішив, що наразі це неважливо. А далі побачимо.
Учитель поіменно називає на переклику: «Райнгардт Гайдріх!» Райнгардт ступає крок уперед, але один із його однокласників підносить руку: «Пане вчителю! Чому ви не називаєте його справжнє прізвище? — Клас задоволено гомонить. — Його справжнє прізвище Зюсс, це ж усім відомо!» Клас вибухає реготом, учні горланять. Райнгардт мовчить і лише стискає кулаки. Він завжди мовчить. Він кращий учень у класі. На цьому самому уроці, на фізкультурі, він покаже найкращі результати. Він не єврей. Принаймні він на це сподівається. Його бабця вдруге вийшла заміж, здається, за єврея, але ж до чого тут його родина? До такої думки він дійшов, склавши докупи плітки, що ходили поміж людьми, і заперечення свого обуреного батька, але, правду кажучи, сам Райнгардт у цьому не надто впевнений. Своїми успіхами на фізкультурі він змусить усіх їх замовкнути. А ввечері, коли повернеться додому, перед черговим уроком гри на скрипці скаже батькові, що знову був першим, батько пишатиметься Райнгардтом і похвалить його.