Але того вечора уроку гри на скрипці не буде, Райнгардт навіть не зможе розповісти батькові про школу. Коли він повернеться додому, то дізнається, що почалася війна.
— Чому почалася війна, тату?
— Бо Франція та Англія заздрять Німеччині, синку.
— А чому вони заздрять?
— Бо ми, німці, сильніші за них.
В історичній оповіді немає нічого менш природнішого за такі ось діалоги, відтворені начебто на основі свідчень із перших вуст під приводом удихнути життя в мертві сторінки минулого. У стилістиці такий прийом споріднений зі спеціальною фігурою мови, що називається гіпотипоза, мета якої — зобразити картину настільки живу, щоб читачеві здавалося, ніби все відбувається перед його очима. Коли ж ідеться про відтворення розмови, діалог часто виходить силуваним, а ефект від цього оберненим до бажаного: я бачу, що все шито білими нитками, я чую голос автора, який прагне відшукати голоси історичних постатей, а тим часом говорить замість них.
Існує лише три можливості відтворити діалог цілковито правильно: завдяки аудіо-, відеозапису чи стенограмі. Хоча останній спосіб не гарантує цілковитої, до останньої коми, точності розмови. І справді, трапляється, стенографістка щось скорочує, резюмує, переформульовує, трохи узагальнює, хоча самі дух і тон розмови передаються загалом задовільно.
Хай там як, а мої діалоги, якщо не ґрунтуватимуться на точних і надійних до останнього слова джерелах, будуть вигадані. Однак у цьому останньому випадку їм призначається роль не гіпотипози, а радше навпаки — параболи. Або гранична точність, або ж гранична зразковість. А щоб не виникло плутанини, усі вигадані мною діалоги (їх не буде надто багато) я оформлю як театральні сценки. Краплина стилізації в океані історичної дійсності.
Маленький Гайдріх — гарненький, білявенький старанний учень, улюбленець батьків, скрипаль, піаніст, юний хімік, власник деренчливого голосу, через який дістав своє перше із багатьох прізвиськ: у школі його дражнили Козою.
Це були ті часи, коли над ним іще можна було глузувати, не ризикуючи життям. Але також це був той складний період дитинства, коли ми вчимося бути злопам’ятними.
Робер Мерль у «Смерть — моє ремесло» виклав у формі роману біографію Рудольфа Гьосса, коменданта Аушвіцу, на основі свідчень його сучасників, а також записів самого Гьосса, зроблених у в’язниці, поки він очікував на шибеницю; стратили його 1947 року. Першу частину твору автор повністю присвятив дитинству Рудольфа, вихованню, яке він дістав від батька-ультраконсерватора, абсолютно неспроможного сприймати будь-які зміни, як виявилося, вкрай згубного для Гьосса. Намір автора очевидний: йому йдеться про те, щоб відшукати якщо не пояснення, то бодай причини життєвого шляху цього чоловіка. Робер Мерль намагався розгадати — саме «розгадати», а не «зрозуміти», — як людина стає комендантом концтабору.
У мене такого наміру — саме «наміру», а не «амбіції» — щодо Гайдріха нема. Я не стверджую, що Гайдріх став відповідальним за «остаточне вирішення єврейського питання» через те, що, коли йому було десять років, однокласники дражнили його Козою. Не думаю також, що ті кпини, жертвою яких він став через те, що його вважали євреєм, обов’язково мусять будь-що пояснювати. Я згадую про ці факти лише через іронічне забарвлення, якого вони надають його долі: Коза стане тим, кого на вершині його могутності назвуть «найнебезпечнішою людиною Третього райху». А Єврей Зюсс перетвориться на головного творця голокосту. Хто б міг таке подумати?
Я уявляю собі сценку.
Райнгардт із батьком, схилившись над великим столом у вітальні, на якому розгорнуто карту Європи, пересувають маленькі прапорці. Обоє зосереджені, адже часи тяжкі, та й становище вкрай непросте. Заколоти послабили уславлену армію Вільгельма II. Щоправда, такі самі заколоти знесилили й армію французьку. Росія ж уся охоплена більшовицькою революцією. На щастя, Німеччина — не відстала Росія. Німецька цивілізація стоїть на таких міцних підпорах, яких комуністам не зруйнувати. Ні комуністам, ні французам. Ні євреям. У Кілі, Мюнхені, Гамбурзі, Бремені, Берліні німецька дисципліна й здоровий глузд незабаром знову візьмуть владу у свої руки — і війну виграють.
Але тут розчахуються двері. У кімнату вбігає Елізабет, мати. Вона зовсім втратила голову. Кайзер зрікся престолу. Проголошено республіку. Канцлером призначено якогось соціаліста. Вони хочуть підписати перемир’я.