- Так отакий мій батько був, мамо?
- Який?
Чіпка почав розказувати…
- Такий же…
- Чому ж ви мені давно цього не казали?
- То що б було, сину? Замовк Чіпка. Щось думав…
- Нічого…- нешвидко вже одмовив та й знову замовк.
Сумно стало у хаті, як у льоху… Чіпка сидів на.лаві, ноги звісив, голову спустив трохи не до колін… якби його так намалювати,-сказали б: то не чоловік сидить, то-сам сум! Мотря, дивлячись на його Іта згадавши давнє, тихо плакала…
- Ні! Недобре зробив батько,- глухо якось, з протягом, почав Чіпка…- Ні… не гаразд!.. Чому він їх не вирізав, не випалив?..
- Кого, сину?
- Панів! - одказав твердо Чіпка.
- Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!
Чіпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хаті під темний вечір; тихо слався по долівці, по стелі, по білих стінах та давив, як обценьками, серце і в матері і в сина.
Він сидів зажурений, німий, як стіна. У його дум-'"Ред його очима, носився чорним вороном батько… рідний мій тату! - думав він.- Не знав ти долі від самого малку - може, аж до смерті… Ганяла вона '/тебе з одного краю світа на другий; од панського двору до Дону, од Дону - до прийому… Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тліє під землею твоє наболілеє тіло? чи порвала його нагайка на шмаття? чи пронизала тебе вража куля у бої!.. І загребли твої кості з кінськими кістками в одну домовину, у одну високу могилу?! І нікому вона не скаже, не повіда, що під нею лежить твоя мучена душа без одплати… А може, тебе доля занесла куди у далеку чужину, на інший край світу, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матір: як вона тут, бідолашна, повертається, що з нею виробляють люди… Ой, боже наш, боже! Ти - всесвітній царю: ти все бачиш, все знаєш… Ти один наглядаєш над землею - і маєш волю над нею… Чому ж ти не скараєш злого - хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнівом праведним?.. Ні… ти мовчиш… мовчиш, як глупа ніч… До тебе не доходить плач наш… наші сльози… їх засту-,пили от тебе вороги, наші… Т иЬе скараєш їх… ні?!"
Знемігся Чіпка. Як колода, повалився на лаву та тільки стогнав. Силу його під'їхала важка, несподівана туга; думки помутилися, куйовдились у голові без порядку, як завірюха зимою…
Не пам'ятав він, що думав; не почував, як тяжко стогнав…
- Чого ти стогнеш, сину? - питає журливо Мотря. Мовчить Чіпка.
- Чи ти нездужаєш? Мовчить.
- Ти спиш, сину? Мовчить.
Дощ давно вже перестав; хмари розійшлися; $ вияснілив ясний місяць, заглядав у вікна, а на долівці й г по стінах розмальовував чудні якісь виводи-узори. Мотря тихенько підвелась, підійшла крадькома до лави, де спав Чіпка, заглядає у його бліде лице. Очі йому від знемоги закрилися, зуби зціплені, вид - страшний, грізний. У матері аж серце боляче повернулося од того виду страшного…
- Хай тебе криє мати божа від усього лихого,- шепче вона.- Спи, сину, може, переспиш.
Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрімати. •" Тепер Чіпку не напала пропасниця, тільки помарнів на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!
Сяк-так добув Чіпка підпасачем до осені. Восени почали з діда правити гроші. Дід не давав, бо десяти карбованців не було, а п'яти не прийняли. Потягли діда, як до різниці вола, до пана Польського у двір… На Чіпку налягла ще гірша журба, ще міцніше сповивав його смуток. То, було, хоч з дідом одведе душу, розважиться, а тепер - діда нема… і в двір не пускають!
VI
Лягла зима. Вийшов Чіпка за царину, ходить коло землянки, голову повісивши. Дідова оселя снігом прикрита; мороз малі віконця позамуровував; двері замело, забило. Розгріб Чіпка ногами сніг, одкинув трохи, одхилив двері, увійшов у землянку. Пусто та холодно! - "Нема діда,- думає Чіпка,- і землянка, така ще недавно привітна, тепла, стала холодною та неод-аф amp;дною… От що робить сильний з немічним! Пани - з •кріпаками… Вони й з моїм батьком таке виробляли… уодібрали його від мене… я його не знаю, не бачив… по-іїКрили мою голову соромом, докорами… Проклятії"
Вертає Чіпка у село. Іде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Там люди сновигають; там чоловіки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодиці сваряться через тин… Коло шинку кріпаків ціла юрба, позбивалась у купу. Крик, гук, спірка, змагання… Одні викрикують:
- Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якісь два роки видумали?.. ще трохи?!
- А видно, що трохи,- одказують другі.- Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панські руки покаляти…
- Кат їх бери, з їх руками! - озиваються треті: - вони звикли чужими жар загрібати…
- Еге ж… А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!
- Так-то, видно, їм наші руки подобались,- за-рцпає сивоголовий дід.
- Ну, стривай! - кричить знову хтось з гарячіших: - Тільки дійде до царя чутка, що вони й його й нас дурять,- знатимуть вони! Він їх зараз у кріпаки поверне, а нас панами поробить…
- Це тоді буде, як на долоні волосся виросте,-охолоджує неймовірний.
- Чого. волосся виросте? - кричить гарячий,-Скаже цар: будьте панами… ну, й будемо!
- От тоді-то буде!!-глузує неймовірний.
- Авжеж… не те, що тепер!
- Я б свого зараз, як бовкуна, запріг у санчата - та по дрова… а то тепер у хаті така холоднеча, що аж вовки виють,- каже хтось з гурту.
- Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було…- загомонів гурт.
- То чи не підемо гріться до Гальки?
- Ходім, ходім! - одказало разом кілька голосів. Юрба посунула в шинок. Чіпка пішов додому, повісивши голову, про все, що чув, роздумуючи… Прокльони клекотали в його серці, пекли його, мучили. На весну радиться Чіпка з матір'ю:
- Що, мамо, робити? дід у неволі… чи не взятись мені з ким овець пасти?
- Знаєш, сину, яка моя рада? - каже мати.-' Ось покинь ти свої вівці,- не вік же їх тобі пасти… Приймайся краще коло землі. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розгортаємось на скотинку: свій хліб буде. Сам хазяїном станеш. А на осінь, як бог приведе діждати, треба й об чому іншому подумати. Я вже стара, нікчемна стала… хто в хаті порядок дасть? Слава тобі господи, і ти вже немалий… Другі твоїх літ дітей мають…
Та не слуха Чіпка материної ради. Степ, привілля,- от що йому сниться! "Я зріс, викохався коло овець… коло них і посивію",- дума він.
На другий день пішов радитись з громадою.
Не прийняла його послуги громада. "Молодий ще, ненадежний… Нам треба вівчаря старого, щоб овець не порозгублював".-Так одказали Чіпці хазяйські голови і наставили вівчарем якогось діда з другого села.
Тяжко образила Чіпку громадська неправда. "Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. І де правда? де вона? І громада, бачу. живе кривдою… Скрізь однаково…"
Вернувся він додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.
$ ЗакиїцлавЧшкиу руках робота. Найняв плуг, волїбТ'зоравіоле, засіяв, заборонив; зійшло - як щітка! У косовицю став за косаря,- викосив дванадцять копиць сіна. Є чим овечок узиму годувати. Настали жнива - місячної ночі жне. Розгорювався десь на десять рублів; купив у заїжджого цигана стару кобилу звозив хліб, поставив у току: отакі скирти понавеї тав!
Дивуються люди, що Чіпка до хазяйства такий удатний! А Чіпка, дивись, уже й хліб вимолотив, сама, солома стоїть - завалив увесь город ожередами. Скої ту нема. Продав Чіпка більшу половину соломи, кілька мішків хліба та восени купив корову на ярмарку.
Радіє Мотря. Коло тієї корови, як коло дитини, ходить. Ось і телятко знайшлося. І молоко своє, і сир, і маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечичку, складає копійку до копієчки. Настягалася рублів на кілька грошей та к різдву справила Чіпці парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрі юхтові. Дякує богові, що з Чіпки вийшли люди.