- Хто то? - питає він.
- Не знаю! - промовила вона. Та як сполохнута чепелка, разом зірвавшись з гніздечка, прожогом пурхає вгору,- так вона одскочила від його, і - тільки оком моргнути - майнула подовж жита.
Чіпка підвівся, встав, випрямився, не спускав її з очей… Вона, як вихор, мчалася густим житом - воно тільки розлягалося за нею, як розлягаються хвилі під натиском дужої руки, що керує човном. Далі та далі, пролинувши через квітучу луку, вона піднялась на гору, стала з очей зникати… Чіпка підтюпцем побіг собі в догоню за нею… Вона окрилася за горою. Він напружив ноги, наче доганяв злодія; мчався стрілою; миттю вискочив на гору, перевів дух, глянув на долину - і йому в вічі кинулось ось що. Коло хутора, гін, може, зо двоє від гребеня того самого згірка, на котрім стояв він, під двором стояла натоптувана жінка, наставивши руку над очима від сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дівчина бігла прямо до жінки та ще здалека озивалася: "Чого ви? Я-ось! Ось-осьо- за-раз!.. зараз…" - Незабаром вона опинилася коло жінки, та разом обидві й пішли у двір.
- Ну, тепер же і я знаю, чия ти! - промовив голосно Чіпка і весело повернув назад.
Після того - не пізнати Чіпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став він веселіший, привітніший; іноді можна було й пісню почути від його… Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надією; світ йому любо усміхається, хоч і бачить він у йому лиха багато, плачу, лементу… Він тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, утихомирити горе…
Повернеться він до себе думкою, чує, як у голові борюкається острах з надією: то надія подужує острах, то острах - надію, Оже надія все-таки зверху! "А може… всього на світі буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться…" А страх знову сполохне надію: "Може, москаль її панові судовому кохає… не попусти, боже! зав'язне, помарніє свіжий квіт її вроди під холодним, жовтим поглядом судовика… погаснуть ясні очі, поблекнуть рожеві уста… захляне душа… Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж дві! А може…- проривається наверх-таки надія: -щастя, як трясця…" -І очі в його засяють радістю; серце затрепече в грудях вільніше…
З того часу - поле як причарувало його. Перебуде день, два,- та й іде… "Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати…" Ходить по полю, з ниви на ниву, від шляху до гори, від гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється. "Отут її вперше забачив… осьдечки вінок плела… ось та місцина, де сиділи… сюди тікала… а це, видно, недавно ходила, бо свіжий слід…" Дивись- не стямився й звідки - вихопилась та й почимчикувала житами - тільки одежа матнається. Чіпка помітив - берегтися стала.
- Ач, утекла!..- мовить він голосно.- Ген-ген уже… за горою… Ну, та й дівчина ж!!
І вертає він назад у Піски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.
VII
Ну, а Грицько що?
Грицько - непромах. Як тільки почув, що діда у двір беруть: "Е-е, коли так, мабуть, годі на баранах їздить, годі за вівцями ганяти,- бо невелика з них користь… Ось служив-служив, та тільки й того, що на мені… Час, мабуть, про хліб подумати". Подумав,- та тієї ж таки весни й їіокинув діда. Виходили на заробітки піщани,- потяг і Грицько з ними, скинувши" сО через плече косу, а за спину - торбину з сухарями, ли- хеньку свитину та не кращі й чоботи. Невідомі місця, котрі довелось Грицькові вперше 1 У переходити, люди, яких їм лучалося стрічати,- усе це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те він дивувався, рота роззявивши.
"Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. які двері, вікна повставляли… всього тебе, як у воді, видно! І що то воно коштує?.. Адже, якби узяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рік не од-ужив за неї!.. Таке багатство, такі розкоші!" -ду-в він, проходячи широку улицю величезних магазинів.
У лиця - справді на диво. По обидва боки сплош-у $ ‹,0 Чим муром витягайсь у струнку височенні палаци: і білі - як сніг, і зелені - як рута, і блакитні - як китайка. Пістрота кидалась в вічі. Парубок не знав, на чому зупиниться, на віщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над кот-. рими висіла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою або з гарним малюнком усякої всячини - машинерії, окулярів, хліба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловічий зріст, вікнами, з котрих визирали на улицю до ладу розставлені різні золоті й срібні виробки, пістрі-\, ли всякими кольорами ситці, шовкові саєти блищали, м'які оксамити сизіли, червоніли, ціле море роблених квіток, як живі, вабили носа понюхати… По улиці, з одного й з другого боку, снували лавами люди; по середині, битій каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звожчицькі дрожки…
І Заробітчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.
- Дядьку Остапе!'- обернувсь Грицько до одного з своїх: - Що то?
- Ляльки.
- Навіщо?
- Панам на іграшки…
- А дивіться, що то за звір роззявив так страшенно рота, немов тебе з'їсти хоче? Гляньте - як в роті червоно!.. А зуби які?! От, якби такого випустити та піймав він кого на зуби!..
- Хіба, ти думаєш, він живий? То зроблено з чогось.
- Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очі блищать!
- То що, що блищать? І очі йому скляні повставляли…
- А чого ж він такий страшний? І навіщо робити таку страшну іграшку?! - допитувавсь Грицько, приглядаючись крізь скло на неї.
- Та хай йому цур! Ходімо… а то ще тут по гамалику заробимо.
Пішли. Одначе у Грицька з ума не сходила та страшна лялька. "І що воно за звіряка? - думав він.- Грива тобі - як у коня; а само - бог його знає, на віщо й схоже! А люте, мабуть?.. Лютіше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби вищирило… А чи воно то можна такого чоловікові зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче від найдужчого чоловіка… А чи я б то його подужав? Ні, мабуть… І Чіпка б, мабуть, не подужав… а вовка він раз сам на сам оді-гнав від овець… Цього навряд чи одженеш… І де воно заведеться таке!.. Господи ти мій милий…"
- Дядьку Остапе!
- Чого?
- Що воно таке за звіряка ото? - питає знову Грицько, як перейшли вони улицю з магазинами та йшли трохи глухішою.
- Та я й знав, як його звати, та забув!
- Кого там звати? - питає третій чоловік.
- Звіряку… Там ми бачили у вікні одного: грива біла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається,- одмовляє Грицько.
- А хвіст довгий?.. на кінці з китицею?
- Еге-ге!
- То - лев.
- Лев?! - вимовив здивовижений Грицько.- Що ж то воно за лев?
- Звір такий… Цар над звірами…
- Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобі царі Уже, мабуть, що тільки він не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!
- А звісно. На те він і цар,- одмовля чрловік.
- Та, мабуть же, він і здоровий дуже, сильний?
- Авжеж сильний: сильніше від усякого звіра!
- Як же його ловлять такого? - пита Грицько.
- Як? Звісно - якось-то ловлять… прирозуміли якось, коли, кажеш, держать у хаті.
- Його, мабуть, один наш цар тільки й зможе піймати; а нашому братові-не сікайся!-каже Грицько.
- Так! цар тобі ловитиме! - увернув дядько Остап.- Пошле таких, як ти… от і лови!
- А як покуса? як з'їсть?!
- То що, що з'їсть?
- А як я не хочу?
- То голову зітнуть…
- Та як же його таке піймати, коли на його й глянути страшно? Вовк який,- та й того боїмося… а то ж таки таке страховище, господи!
- Цареві до того діла немає. Сказано: лови! то й лови…
- А що ж у нас нігде такого не чутно, щоб ловилося?
- Та воно у нас не водиться.
- А де ж воно водиться?
- Десь за морем.
- А хіба й за морем є земля?
- Бог його знає. Видно - є, коли цей звір з-за моря…