- Пустіє, глухне наш край! Незабаром й запліснявіє серед такої каламуті! - казав іноді Мирін, згадуючи давнє.
- І порядки які тепер настали!? Що воно за порядки?.. Свій свого у неволю правторить… Старшина козацтво унівець повернула… Усі землі посіла… Недаром у пісні співають: "Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви наші степи й луки!." А тепер на них чужими руками роботизну справляють… Ой, не так колись було у нас на Січі - у нашому козацькому краї! Усі рівні, усі вільні… Сьогодні ти отаман, а завтра - я! А землі - скільки хоч… Ори, сій, жни, де любішу місцину вибереш… Сказано: воля… А тепер?.. тепер що?.. Скажіть мені: до чого це йдеться?! Ні! немає добра… немає - та вже, мабуть, його ніколи й не буде! - додасть, як гвіздком приб'є, та й замовкне.
Люди слухають, похнюпившись. Інші - потилицю скребуть…
Трохи згодом, оддихавши, Мирін знову розчинає:
Із ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловік… Навіщо? На те хіба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашій шкурі! Ну, й носіть її, здорУві, поки ще ціла… поки не здеруть… А через віщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає… Братове лихо - чуже лихо! Немає єдності - чорт має й волі! А якби гуртом забрали ко-~ си та шарконули всю кропиву… От би - так! Чого дивитесь? Косіть, кажу! Косіть, а то гірше буде!..? Отак не раз і не два вигукує, було, розпалившись, п'яненький Мирін своїм сусідам, як посходяться де на гулянку, під неділю або під свято.
Піщани слухають, міркують… Дехто з давніших хліборобів і заспорить з Мироном: як і в старину добра та ладу не було, а були тільки бучі, колотнеча та сваволя.
Що ми тоді од ляшні та од татарви наруги прийняли! Що ми терпіли від турка та від москаля!.. Та часом і свій брат запорожець, як, було, убереться у хату, то й ладаном не викуриш… Розор був!
- А тепер? а тепер?? - кричить Мирін.
- А тепер - що? Тепер, спасибі богові, хоч тихо… У нас і хліб б, й скотинка прибуває, і захист безпечний… Живемо, як і люди!
- Живете? - кричить Мирін.- Нидієте, а не яси-аете! цвітете… Та постойте, постойте трохи. Буде й вам ге, що ведмедівцям! Попомнуть і вам боки, -як поділь-Цям!.. Тоді знатимете: чи живете, чи ні! Побачите… Видно вже - відкіль вітер віє…
- Поки хвалько нахвалиться - будько набудеться! - Бевзні! нікчемники!.. пеньки головаті!! - закричить наостанку Мирін та й затихне…
Ті, що недавно виселились звідкіль-небудь до вільних Пісок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всі боки кастити теперішні порядки, а найбільше - панів. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тільки пан полковник над людьми знущався, а як пані 'полковниця черевиками зуби й очі вибивала, як по цілому тижню у колодках морила сердешних дівчат, як їм коси різала, голову дьогтем мазала і пір'ям натикала, як ніхто ні женився, ні заміж не йшов, не заплативши куниці…
- Та воно й правду каже дядько Мирін,- процідить хто-небудь крізь зуби.- Воно б то й викосити… та нікому!
Мирін сидить, насупивши брови, червоний, як жар,- мовчить. Видно тільки, як у його груди то підіймаються, то опускаються та як іноді з-під густих брів блискає блискавка…
Отак поспорять, покричать; одні поблагословлять, другі прокленуть тодішні порядки та й розійдуться. А на завтра - і ті, й другі знову за щоденну хліборобську працю.
- Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманів не зайняли, то тепер - байдуже!
І порплиться кожен собі в господі, як курка на гнізді. Вимощує, підмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує… Ростуть Піски - і багатіють… Не вряди-годи - дивись: ні відсіль, ні відтіль, та й вирветься який захожий: або з нової Січі, з-під турка (бо там віра турецька, земля бусурманська!), або з-за Дніпра, від ляхів - та все на вільні степи, все на вільні степи… Зопне курінь, викопає землянку, візьме жінку та й заживе тихим хліборобом. Глянь: землянка по землянці, мазанка по мазанці - з невеличких хутірців набралося хаток на ціле село, з улицями, з городами, з садками, з левадами! Спасибі запорожцям, і церков своя. Не треба вже до чужого попа йти ні дитини хрестити, ні шлюб брати.
Уже Івасеві за двадцять років минуло. Парубок літній - час би вже й про жінку подумати. Так же батько - не хоче про невістку й слухати. "Молодий ще!" - було каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирін, аби згадали про невістку, каже: "Ще молоко не обсохло коло губів!" Усе ще, мов, чогось дожидав старий: не раяв синові женитись. Тільки тоді вже, як почув Мирін, Що зруйнували Очаків, кликнув Марину (синові старий січовик соромився про це нагадувати) та й каже:
- Нічого вже тепер дожидати… Годі! Не так уже поцвіло все - хліборобським ледарством припало… Не козакувати вже ні нам, ні дітям нашим… Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хліборобське господарство… Пора й синові хазяїном стати… Час йому пошукати дружини - своє кубло звисти!
А мати - давно вже й дівчину нагляділа. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дівчина; працьовита і невсипуща хазяйка. Мати синові: так і так - оте й те казав батько. У Івася аж усміх пробіг по лицю. Рає мати синові-Мотрю. А в сина давно вже серце он як тіпається, як де зустрінеться з Мотрею.
Порадились отак; поблагословив батько з матір'ю святим хлібом Івана; важко здихнув старий; мати заплакала - і вирядили старостів до Кабанця.
Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину і рід Маринин. Все люди чесні, роботящі, не волоцюги, не п'яниці. Чого ще?
- Як знаєш, дочко! - каже Мотрі. А Мотря стоїть коло печі та в запічку колупав-Почервоніла, розгорілася - ще краща стала, ніж була.
- Як мати скажуть…- одмовляе батькові.
- А що, стара?-Кабанець своїй жінці: -Кажи ще ти!
- Та що ж мені казати? Марина жінка добра… Мирін трошки крутенький… Та хіба їй з Мироном жити?.. А Іван парубок - хоч куди!
- Ну, то й будьмо сватами! - одказав Кабанець старостам.
Пов'язали молодим руки, поблагословили їх святим хлібом з сіллю. Вернувся Іван з великою радістю: принесли старости обмінений хліб в батькову хату.
Через два тижні повінчали молодих.
Зажив Іван Ґудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб'язно - спокійним хліборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в хаті. Живуть - як мед п'ють… А тут уже й дітки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синів, як соколів. Є бабі на старість утіха й забавка І А хлоп'ята справді вдалися - нівроку; один Максим, другий Василь, а третій Онисько - здорові, червонощокі, повні! Раділо серце батькове та материне, на їх дивлячись; раділа й стара Марина, гойдаючи онуків… Один тільиї Мирін на все чогось понуро дивився… Одначе й вїн частенько садовив на коліна до себе Максима і, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, він йому розказував грізні приповісті про давні чвари…
Од тих переказів січова кров голосно загомоніла у серці малого онука. Максим полюбив діда більше батька, матері; прийшлись йому до вподоби його розкази страшні, а іноді й смішні; полюбились йому дідові вичити - розумні, правдиві, добрі… Уподобав і дід свого цікавого й моторного онука. На крайнім порозі життя оддав старий своє, літами та негодами побите, серце малій дитині! Старість побраталась з молодістю,- молодість прилипла до старості. Жили одним життям; тішились однією втіхою; сумували одним сумом… Старий січовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!