IX
Та недовго прийшлося Миронові втішатись своїм малим онуком; недовго й онукові - дослухатись до дідових переказів. Життя круто повернуло своїм важким колесом - та й закрутило Піски… в неволю!
Їхала недоля до ляхів у гості, та завернула в Піски. Пронеслася, як грім грянув, чутка: піщан оддали генералові! Під той саме час ляхи закуйовдились. Затіпалось розшматоване тіло Речі Посполитої, як тіпається індик після того, як голова одрубана. Як не рвався, як не кидався гарячий Костюшко, щоб розбудити чоловічу душу в панському тілі,- нічого не вдіяв… Він прокляв тоді вельможне шляхетство, що довело отчину до смерті, наткнувся з горя на свою смерть, швиргонув геть від себе, як більше не потрібну, гостру шаблю-і закричав не своїм голосом: "Капут Польщі!.." Одгукнувся той крик далеко-далеко - аж у самих Пісках… Досталися Піски панові Польському… Що ж то за пан? Хто він? де він узявся?.. Кажуть би то, що то був небагатий шляхтич - з тієї "голопузої шляхти", котра у Польщі, за панування магнатів, кишіла по їх дворах, пила їх меди; вина, оковиту, їла хліб, надбаний "хлопством", танцювала під панську музику, вибирала вельможного магната - свого патрона - в уряд, у сеймові посли, їздила з ним по сеймиках та сеймах, кричала, коли хотів її владика: згода! а підчас готова була за свого хлібодара витягти з піхов гострі шаблі - і розливати братерську кров… Гультяї, свавольники, дармоїди, вони іноді зраджували пана, перебігали до другого, котрий більше викочував їм п'яного трунку, котрий розкидав їм зароблені хлопськими руками гроші… Магнат лютився, розсупонював свою калитку, кидав п'яній зграї золоті червінці, переманював ними щирих прислужників від третього магната, заводився з тим, що переманив його, бажав помститися… і знову розливалася, шуміла річка братньої крові… Та так не раз, не два- таке життя тяглося цілі довгі віки шляхетського панування, аж поки Польща впала, розшатана руками свого безпутного вельможного шляхетства… Магнатам же - байдуже!.. У них було землі неміряно: були хутори, села, навіть цілі городи - не десятки, а сотні сел по нашій розкішній Україні, скрізь - скільки оком зглянь - од Сяну аж до Дніпра широкого; у тих хуторах, селах та городах жило десятки, сотні тисяч люду, з здоровими до праці руками, котрі, наче сам бог, розгнівавшись, присудив трудити на одного вельможного дармоїда… Магнатам було - байдуже! Зате урвалася нитка "голопузим"… То було у пана в дворі- і ситий він, і п'яний; а тепер-не треба вже панові конниці, пікінерів, жовнірства: він тепер розкошує у Парижі, в Римі, в Бадені… Що ж було робити тим голодним ротам, котрі призвичаєні до гулянок, до сваволі, а не до праці?.. Чим його й де його годуватися, обуватися?.. "Голопузі" сипнули по всіх усюдах… Поробились окономами, управителями, посесорами невеличких маєтків, а деякі побрались на службу. По-Дрибзав піхтурою і пан Польський з бистрої Стирі аж До самої холодної Неви… Заліз у якийсь полк, терся по передніх вельмож, поки таки дотерся до генерала… І До Пісок!
Не вспіли піщани одуматись, як приїздить сам вельожний у Піски,- та ще й не сам, а з якимсь жидком - обтіпаним, обсмиканим, у довгополому, зайол-заному балахоні, у ярмулці на голові, у патинках на ногах… Хто зроду не бачив жида, не знав, на кого більше дивитися: чи на генерала, чи на його жида, що ходив за ним слідом - мов пришитий до генеральських хвостиків…
Генерал прочумав піщан перший.
- Тепер уже ви не козаки,- сказав він, зібравши громаду.- Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої… За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски…
- Як це? що це? з якої це речі?? - загула громада, як гуде море перед бурею.
Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.
- То це,- каже,- так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на вільні степи пора?.. Помагайбі!.. А хіба там забули, який уговор мали? га?.. забули??.
Генерал трохи подався назад, пильно дивився на
Мирона; з-за генеральської спини виглядала перелякана жидівська пика з пейсами… Люди поторопіли… Тихо… ніхто ні пари з уст… Генерал чув, як тіпалось серце в Мирона…
А Мирін проказав ото генералові та до громадян:
- А що, люди добрі? Не я вам казав? Не я вам пророкував?.. Отже - радьте тепер! Селяни, як жуки, загули…
- Не діжде! Довіку не діжде!.. Щоб ми робили?.. щоб ми йому служили?.. Не діждеш, ляше!! Генерал не витерпів.
- Молчать! - закричав він, ще й ногою тупнув. Жуки притихли… Посунулись назад трохи… Мирова. не видно… Мирін під шарпанину десь дівся… А генерал, мов по команді, викрикує:
- Земля моя!.. цід-мої!.. івсе моєї!.
- Брехали твого батька сини, та й ти з ними! -. хтось йому зсередини-Як хто приском кинув на вельможного! Підскочив до лави, зацідив по уху переднього - той аж стовбура став, закричав на звощика, пхнув у повозку жида, що вже давно вертівся коло повозки, вскочив сам - і тільки курява встала…
Крайній підвівся, покректав, підняв з землі шапку, почухав за ухом і обізвався до товариша:
- Оце так!.. Оце поздоровкався!!
- Чом ти йому зубів не полічив? - загомоніли кругом, з усіх боків.
- Еге… чом! Коли він-біси його батькові-не вздрів, звідкіля й вихопився!..
- Чому ж ти його хоч на повозку не підсадив? - жартує хтось зсередини.
- Тому, що за твоєю спиною не ховався! - одка-зав з обидою крайній.
- Зате ж він тебе й охрестив, що ти наперед лізеш!
- Охрестив!!, о-го-го… го-о, го-о!.. То справді -' охрестив!..- регоче громада.
З того часу крайнього прозвали Хрещеником: Хрещеник та й Хрещеник.
- Та буде вам! годі! - гукав чоловік з чорними усами, а з сивою, як лунь головою.- Є чого реготатися!.. Кажіть краще: що робити?
Регіт затих. Громада загомоніла:
- Та ми й до Києва… ми й у столицю… ми до самої цариці!.. Що це за напасть? Де ця проява вирискалась?..
Приходять до Мирона радитись: що робити, як би краще…
- Чи не з'їздили б ви, Мироне, у столицю розвідати… Що це за причепа така звідтіля вирвалася? Чи не перепросили б там кого?
- Щоб я їздив? щоб я просив?? - закричав Мирін не своїм голосом.- Та краще я всю свою сім'ю під турка виведу! Легше в бусурманській землі зогнити, ніж у себе дома, в панській неволі, пропасти…
Громада пішла від Мирона ні з чим, міркуючи та сумуючи…
Зажурився й старий січовик. Не їсть, не спить… "Син… онуки… своя кров… своє добро… земля… худоба… усе, усе в неволі!.." Так шептав старий, по двору ходячи. Не знає, де місце знайти!
Коли це - одного вечора пропав старий. Немає ночувати, не приходить уранці, не йде обідати, не вертає й надвечір… Де він? Де старий січовик Мирін Ґудзь?.. Чи не бачили? чи не чули?.. Ніхто ні чув, ні бачив. Переходить день; минає другий, третій… як крізь землю провалився! Марина - плаче. Син - сумує. Невістка - як з хреста знята. Діти - і ті притихли, мов і в хаті немає…
А генерал тим часом не сидить, зложивши руки, не дожидає, поки піщанська громада самохіть підставить під ярмо шию: "Ори, мов, вельможний пане!" Генерал знає, що вола треба призвичаїти, щоб, коли скажеш: "ший!" - він шию підставив… А поки то він обходиться, треба його силою неволити… Генерал своє робить…
То немічний дбає за силу, а "генералові - що? Покотив у Гетьманське, розказав, який бунт підняли піщани, як неуважно прийняли царицину милость, обізвав їх за це бидлом, гадюками,- нєх їх дзябли візьмуть!.. А на другий день знову приїхав у Піски,- та тільки вже не вдвох з жидом. Ще чуть зоря займалася, у Піски вступала москалів рота. Налетіла на Піски, як сарана на зелене поле, та й кинулась усе жерти, усе трощити…
Піщани такого не сподівалися. Поторопіли, самі не знали, що почати… Повиходили з хат; збились у купу, як отара під дощ, коло церкви; послали за батюшкою, щоб одправив молебень. Батюшка побоявся - не пішов. Трохи-потроху піщани закричали, заґвалтували, що вони ляшкові довіку не покоряться, що від ляхів діди та батьки їх тікали сюди на слободи, а тепер ляшків сюди насилають панувати! Може б ще довго ґвалтували, коли б прикладами ротів не заціпили…