А й не трохи ж то треба, щоб її наповнити! Сімейка у генеральші,- аби господи! З нею приїхало два сини - опецькуваті, швидкі, як молочні телята. Через рік синів генеральша одвезла у науку, а з науки вернулась старша дочка.
- Гей! Кто там? - гукнула генеральша. У порога, як стовп, стояв лакей, у чорному сертуці, у манишці з брижами, при часах. $
- Позвать Потапича! - приказала глухим голосом, з протягом. Лакей вийшов. Незабаром Потапович увійшов.
- Слушай, Потапич! Вере Семеновне нужно горничную.
- Вестима, нужна,- прогув густим басом Потапович.
- Внбери красивую девушку…
- Как прикажете, ваше превосходитство!
- Маладую… лет адак - шестнадцати… Толька паскарее!
- Слушаю-с.
- Завтра, што ли…
- Слушаю-с.
- Ну, ступай!
Потапович вийшов.
А вранці-рано Кирило Очкур з жінкою, з малими дітками проводили до двору, як до гробу, старшу дочку Ганну - вродливу, хорошу дівчину.
На другий рік приїздить друга дочка, на третій - третя.
Хто ж буде вичісувати, заплітати їх довгі чорні коси? Хто стягатиме дівоцькі керсети? Хто буде вишивати спідниці, комірчики, рукавці?..
Не минула панського хліба Омелькова дочка Олеся; ходила за меншою баришнею невеличка дівчинка - сирота Уляна, дочка того самого хрещеника, що генерал,- нехай царствує! - похрестив. В дівочій за п'яльцями сиділи Стеха, Маруся; ткала килими Гапка. На другім кінці палацу, у лакейській, нудили світом без роботи Петро, Вареників син, та Йван Шкляр; а перед самою залою, на стільчику, сидів, у лівреї з золотими позументами, Степан Пугач - молодий, вродливий камердинер генеральшин. А в кухнях - скільки!!!
Треба подумати, чим ту юрбу голодних ротів нагодувати; треба ж їх і зодягти чимсь… А своя сім'я? Три дочки - як голубочки!! Простому чоловікові треба розумом розкинути, щоб дочці скриню придбати. А що ж то за дума морочила генеральшину голову, щоб надбати добра аж трьом генеральським дочкам? Та чи одна у матері думка! Не держати ж дочок на висадки: треба й про зятів подумати. Дівчата - не росада, щоб їх ховати геть од світу. Дівчатам треба світу - багато світу… Треба, щоб і їх побачили; треба, щоб і вони бачили… Треба, щоб було чим згадати молодий, дівоцький вік!
Заклекотав генеральський палац… Музика, аж струни рве - грає; у вікнах світла-світла - здалека здається: горить усередині палац! Саме великий наїзд… Ціле чорне подвір'я каретами, колясами та повозками заставлено; під каретами, позасвічувавши ліхтарі, грають кучери у хвильки, у трилисника або в джгута; у стайні хрумають коні смачне степове сіно.
А в горницях гостей - нігде просунутись! Наїхали з Гетьманського гусари; завернув старий Кривинський з цілою меткою старих дочок; не забула й Шведчи -ха - і вона тут з своєю дочкою-кралею; а коло неї вертиться сотниченко Саенко, молодий, чорнявий, веселий, танцюристий; тут же й гетьманського колись полковника Кряжа син походжає з сином полковника Кармазином, що приїхав на бенкет з молодою жінкою, аж з самого Ромна… Не тільки з Гетьманського, наїздили іноді до генеральші гості й з сусідніх повітів.
Генеральша - привітна хазяйка-хлібосолка. Кожному скаже ласкаве слово; до одного обернеться з усміхом, до другого - з повагою; кожному годить, -коло кожного ходить… Гостям - привілля! Хто в карти грає, хто дивиться, інші балакають то се, то те; там зібралась купка - розказує, які тепер ледацюги кріпаки поробилися, уверне й генеральша своє слово про своїх "мазеп"… А в гостинній - панійки скрекотять, як ті сороки: без сорома кожного на зубах перетирають… У залу двері розчинені, у них натовпилась ціла юрба теж панійок - ніяк пройти… Підмічаючи, хто коло якої дівчини залицяється, моторні цокотухи шепочуть одна другій свої думки про любощі, надії - про шлюби. А в залі розвернулись танці на всі боки - аж поміст ходором ходить. Тільки - круть та верть, круть та верть! Гусари недаром наїхали. По танцях - туди вже к світу, як прокричать другі півні,- вечеря. Світом тільки роз'їжджаються…
Та так справляють не одні іменини (а й тож-то чотири рази на рік!): справляють на різдво бенкет, бенкетують на масниці, на великодних святках. Це великі, прохані бенкети. А так гості - не минає дня, щоб за столом не сиділо душ три або чотири чужих.
Весело, розкішне жила генеральша. Не сумували й генеральські дочки, бо ніколи було. Та й чого його журитися панночці - молодій, непоганій, з великородної сім'ї та й не з порожніми руками? Правда, чи порожні в генеральських дочок руки чи не порожні,- про те самі вони ніколи не думали, не гадали. За них думала мати, а справджували її думку - бородаєвці, та піщани… Бородаєвці привозили їй по два рази нарік "оброки", а піщани, як ті воли, робили на неї по чотири дні в тиждень та зносили у двір курей, гусей, яйця… Чому не гуляти?!
Гуло отак генеральське подвір'я щось, мабуть, років з п'ять. У старшої дочки почали вже в куточках коло очей складатись ледве примітні брижики, похмурнішав трохи вид… Коли це - приїхав здалека, аж з-за Бородаєва, сусіда-панок та й оженився на старшій. Одгуляли весілля. Піски зроду-віку не бачили, не чули такого весілля! Палац аж ревів, аж стогнав…
Почин, кажуть, великий чоловік. Як побачили гусари, що з-перед носа таке добро упливає, та ще дужче зачастили в Піски. Через півроку оддали другу дочку - за старого гусарського полковника. Осталася на утіху матері сама менша. Так же й утіхи з неї - ніякої! Меншої дочки генеральша недолюблювала. Не раз, бувало, гримає на неї, свариться і зодягала її бідніше, ніж старших. Розказували, що менша дочка прогнівила була матір: у себе в хаті раз переховала горничну Уляну, котра - капосна дівчина! - тільки те й робила, що сердила генеральшу. Скаже грубо, гляне якось дуже вільно, мов дивиться у вічі своїй рівні. "Яка сама - така у тебе й горнишна!" - докоряє, було, розгнівавшись на дочку, генеральша. А дочка, на лихо собі, гаряча вдалася: ніколи, було, не змовчить. Піде в них спірка та змажка… Не раз материне серце щеміло від її гіркого слова.
Як на те ж: устряв за меншою дочкою "чумазий хахол" - отой самий хороший сотниченко Саєнко. Устряв та й устряв!
- Слушай, Дуня, чого він до нас їздить? Я вже сьогодні йому й руки не подала,- каже раз мати, вирядивши Саєнка.
- Незвичайно зробили… Саєнко - чоловік як слід.
- Хто? чумазий хахол?
- То що, що хахол, - одказує дочка: -хіба хахли не люди?
- Мазепи! обливанці… а не люди!,
- Та хто там був: чи його купали, чи обливали,- заступається дочка.
- Гляди, справді: чи ти, бува, не вляпалась у того жучка, щсУ так заступаєшся?
- А хоч би й так… Чим не чоловік?
- Що це з тобою?! чи він тобі рівня? Твого батька сама цариця вітала, приймала. Пісками жалувала… А він - що? Може, його батько у гайдамаках був!.. Харциза! дігтяр!! П-ху-у!
- Яке мені діло до його батька,- одказувала дочка, вже йдучи до себе в хатину. Через день Саєнко знову у Пісках.
- І стида й сорома немає, й честі! Я йому спину показую, а він щодня… Сказано: з хама. -не буде дана! - каже розгнівана генеральша. ~ Оже хам таки свого доїздився. Раз дочка призналась матері, що вона хама покохала, а хам її покохав, і обоє разом просять у матері "благословенія".
- З ким? з ким?? - закричала генеральша, мов хто шилом шпигонув її.- 3 дігтярем?!! Та рука б мені од сохла!
- Ну, як знаєте… Не хочете - ми й так поберемося… Бог з вами: ви не моя мати, я - не ваша дочка!
Як почула таке генеральша, як заллється сльозами…
- Чи я ж гадала, чи я дожидала, щоб моя рідна дитина так моє серце вразила?!
Щось з місяць ішла баталія. А далі - бачить генеральша, що дочки не переможеш,- ще, не дай господи, всьому роду наробить сорому,- взяла та й поблагословила.