- Господь з вами, з вашим молодим таким!-каже тоді батько старостам.- Хоч би мені прийшлося голодною смертю помирати та сказано: як віддаси Мелашку за Максима, то живий не будеш,- то й тоді б не згодився!
Вернулися люди з гарбузом; розказали батькові-матері.
- Побила мене лиха година та нещасливая такою дитиною! - кричить батько.
- Ти нас, сину, на старість у славу ввів… нашого недовгого віку не жалуєш,- плаче мати.
А Максим - як ногу вломив: з хати та на улицю, а там-у шинок до жида. Так розледачів, розібрався, розпився, що сказано: ні до чого! Знай у шинку кисне… Аж запух, як той бугай, щодня очі заливаючи… Зовсім пустився берега: що дома не зарве,-зараз у шинок! П'є, гуляє, з жида насміхається, з кріпаками панібратаеться, жалкими докорами їх коле, що роблять на панів, навчає не слухатись їх прика-зів - мандрувати. На капості чоловік здався та й годі!
Сама генеральша знала Махамеда. І так його зненавиділа, що як приходилось проїздити або проходити повз його, то вона завжди одверталася й спльовувала. Як же почула, що він кріпаків бунтує, то жалілася комісарові. Коли був Максим на той час "не постерігся-не змандрував кудись з Пісок, щось на тиждень чи' йбільше - то, мабуть би, не минути йому й ттпртіШ) п мгт*г-іт-мттіідТтт'~]ттг›тіТу иір?
Нічого! $
Мучився отак з ним батько, мучився, та, заплакавши, й каже Мотрі: "Ні, вже нічого з харцизою не вдію! Ні тихе слово," ні просьба, ні лайка,-ніщо не помагає… Немає сили мені з ним битись… Хай же йде у москалі! Нехай його у службі попомуштрують,- може, витруть ту юшку, що набрався дома!.. Хай його другі вчать: я з ним нічого не враю!.."
Мотря у сльози. Жалко матері своєї дитини. Уже який там він не лихий, який не недобрий, а все ж таки своя кров… Мотря плакала гіркими, а прохати Івана не посміла; вона догадалася, що то останнє слово батькового горя. Тут уже ніяке прохання не поможе!
А Максим як почув, то ні скривився, ні поморщився. Так-таки зразу згодився та й пішов до прийому, виспівуючи та вигукуючи.
Тоді саме у столиці велике діло скоїлось. Старий цар умер, а зосталося два брати. Старшому ж не можна чомусь було царством правити,- осівся на предківськім столі менший. Оже це не обійшлося мирно. Тоді саме царська гвардія з масонами забунтувала… Багато тоді лягло правих і винуватих, поки той бунт замирили… Як затихло, то новий цар, роз-пудивши стару гвардію, звелів нову набирати. Та щоб був один у один: високий, станкий, показний… Максим якраз підійшов під міру. Як випускали його з прийому, то не кричали й "лоб!" А якийсь усатий офіцер закричав: "У гвардію його! у гвардію!" Максим, як почув, аж засміявся… та прожогом у двері. Тут він трохи не вдарився лобом об якогось бідолашного некрутика. Недовго думавши, він його стусонув коліном під бік, закричав: "Сторонись, крупа! гвар-дієнець йдьоть!.." Той поточився, трохи не впав…
Не вспів Максим одягтись, як його погнало три якихсь москалі у некрутську схованку й заперли на замок. Хатка невеличка, вікна з залізними штабами, як у тюрмі, а людей - повно. Той сидить - плаче; той хоч не плаче - журиться; там купка регочеться з якоїсь вигадки…
- Прийміть, братця, й мене! - каже Максим до тих, що регочуть.
- Іди… додаси й свого слова.
- За що це нас, братця, позапирали у що тісну хурдигу? - питає Максим, оглядаючи чорні, як сажа, стіни некрутської.
- А щоб не втік! - одказав хтось.
- Та кий його біс думав тікати… І довго вони так держатимуть?
- Та хто його зна… Кажуть би то, що три дні..,
- Погано! хоч би сюди горілки, то воно б якось веселіше.
- А сирівцю з дохлими пацюками не хоч?
- Пий сам, коли подобається!
Далі Максим уже орудував бесідою: точив баляси та баляндраси; розказував про свої сільські походи $ смішив усіх і реготався сам… Товариський чоловік ‹(-нічого казати! Уночі тільки сумно йому зробилося, як став викрикувати часовий; "Слушай!"
Через три дні їх справді випущено і дозволено піти попрощатись з родиною, що поназ'їжджалась до прийому, як на ярмарок… Плач, голосіння -• мов мерт. вих виряджають до гробу. Там стара мати заливається гіркими сльозами, обнімаючи бриту голову синову} тут молода молодиця з дитинкою на руках голосить на весь майдан, однією рукою схопивши за шию молодого чоловіка; а ось сестра з братом розмовляє, сльозами доливаючи горе… От і старі діди посхиляли голови; от брати розмовляють, понурившись. А там знову батьки, матері… Між ними й Мот-ря, як з хреста знята, а коло неї сини - Василь та Онисько… Ходять вони утрьох од воза до воза, розпитують некрут, чи не бачили де Максима? Ні, не бачили… Вийшли з некрутської разом, а де він дівся,.А, ніхто не знає… А Максим, як тільки випустили з некрутської, зараз потяг з москалями до шинку… Другі прощалися з родом, а він водить за собою юрбу москалів - і побратався вже! та здоровкається з скляним богом… Так Мотря й поїхала з синами, не бачившись з Максимом…
Незабаром некрут погнали кудись далеко-далеко.
Люди знову поназ'їздились прощатися, може, вже востаннє з своїми бідолашними синами, чоловіками, братами. То не глибока річка клекоче, прорвавши греблю,- то гудуть селяни, прощаючись з некрутами… То не ховають мертвих, то люди тужать за живими родичами… І Мотря між ними… Згорбилась, скривилась, заплакана, стоїть вона, опустивши на груди голову, а коло неї Василь з Ониськом - і Максим… Видно, материн жаль уразив і його безжурне серце: стоїть він біля матері, похнюпившись… Аж ось затуркотів барабан; москалі скомандували у лаву строїтись. Піднялась шатанина… Скрізь затужили, заго-і лосили… Стали прощатися. Максим підступив до матері…
- Прощайте, мамо!.. не згадуйте лихом…
- Прощай, сину!.. прощай, моя дитино!.. Ша… шануй… себе…
Мотря обхопила його шию обома руками та так і повисла, за сльозами світа не бачачи…
- Та годі вам, мамо!.. Не журіться: я не пропаду! - він висвободився з закляклих рук старої матері,- давай прощатись з братами.
От уже построїли некрут у лави: один за одним, один за одним. Знову затуркотав барабан; старші скомандували…
- Прощавайте!..
- Оставайтесь здорові!.. і
- Хай вам бог помагаві..
- Щасливо!..
- Прощайте, мамо!..- казав Максим, проходячи повз матір.
- Постой, сину!..
Мотря підскочила, сунула Максимові в руку грошей…
- Спасибі, мамо!..- сказав Максим і гроші на ходу заховав у кишеню.- Прощайте… подякуйте батькові, що в москалі віддав!..
- Ша…нуй…ся… про-їдай.. си…
Мотря не договорила. Та й Максим не чув: він був уже далеко…
Вернулися селяни додому. Вернулася й Мотря з синами - заплакана, убита горем… Іван ходив по хаті хмурий, як осіння темна ніч. Він ні на одного сина ве глянув, не обізвався. А як вони пішли з хати, тоді до Мотрі: