- Чого ти звідтіля вернувся? - пита його голова: - Хіба там недобре стало жити?
- Та трудно вже й там,- кланяючись, каже Остап.-Не ті тепер порядки пішли: багато вже й там нашого брата… пропадає…
- А тут хіба краще? - пита писар.
- Та все ж, бачте - рідна сторона.
- Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе ні виду ніякого, нічого? - знову голова.
- Та в мене ось є старий пашпорт.- Та, витягшй з гамана шматок засмальцьованого паперу з обтіпаними краями, й подав голові.
Подивився той на папір, розправив, прочитав - і знову зложив.
- Що ж з сього?! - каже.- Чому хоч ти не обзивався, як ревізія писалась?
- А бог його знає - чому… Не знав.
- Відколи пашпорта не переміняв!! - не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.
- Та там мене й по цьому всюди приймали.
- Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? - пита голова писаря.
- А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громаді могоричу, то, може, й діло буде,- одказав писар.- А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.
- Зділайте милость,- каже, кланяючись, Остап,- уже поклопочіться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.
Писар тільки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пішли у другу хату.
Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий - невтомний! Усьому лад дає, усім перед веде - отаманує. А через місяць йому об'явлено, що тепер він піщанський громадянин - козак, Остап Макарович Хрущ.
Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у город найматись. Недовго й місця шукав: зараз жид злебенив його та заправив у поштарі.
Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од проїжджих перепада. Послужив він рік, а на другий уже грунт і хату купив. Якраз на край села, на белебні, стояла собі осторонь чиясь сирітська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений; звісно - сирітське, та ще й за селом.
Купив Остап хату та, не довго думавши, ішлестарос-.. тів до Мотрі Жуківни - бідної, некрасивої дівчини, З уже таки й літньої, що жила у сусідах, удвох з старою 1 матір'ю. -
- А що ж, Мотре,- каже їй мати,- іди! Хоч хата своя буде, хоч не тинятимешся на старість, як от я, стара…
- Та чи йти, то й ітаї - одказує дочка.- ї так натерпілись усього!
Обмінили хліб, а в неділю й весілля заграли.
Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася. Чепурить її, прибира. Діждали весни,-огород одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; приспу жовтою глиною підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом - любо глянути, і огородина зеленіє…
Та й тільки ж то, що огородина своя, а більше землі - ні ступня. Приходилось у чужих людей косити, хліб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою - старою своєю матір'ю, а все бідно жили. Іноді зимою ні з чого було й галушок зварити,- при-ходилось сухим хлібом давитись…
Остап - спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий,- Мотрю жалує, коло тещі ласкавий; а далі - все хмурнішав та й хмурнішав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і серце… Ходить, бувало, восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цілий день і слова не промовить ні до кого…
Так минув рік; минає і другий; а вони - всі тройко (дітей не було) - похмурі, невеселі… Немає долі - немає й радості!
Лягла зима. Падав дрібний сніг, як бува у холод; буйний вітер крутив заметами І вив, як звір у лісі, у димарі Остапової хати. Ніч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сиділи на полу; перед ними на стільчику неясно блимав каганець - от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печі… Тихо,- тільки веретена сюрчать…
- О-ох! - важко зітхнув Остап.- Обридло вже мені по цих краях горювати,- промовив він, наче сам до себе.- Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знайду добре місце, то й вас переведу…
- А як же не найдеш?-на це йому Мотря.- Літо втратиш… а я одними руками що тут зароблю?..- додала вона журливо і скривилася.
- Та вже ж ви тут з матір'ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму… А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!
Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з тещею, узяв пашпорт, пішов собі. Мотря з старою матір'ю зостались самі собі на хазяйстві.
Вирядили Остапа на Дін у великий піст, а так - к зеленій неділі - приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап Хрущ? і де він у вас взявся? Що тут він прозивався не Хрущ, а Притика… що він кинув у нас жінку і троє дітей, пропадав був - не знать де - три роки без малого… А ось тепер - у пашпорті він уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим… Що се воно за знак? з якої це речі така плутаниця?..
Так оце запитувала якась Донська станиця Піщан-ської волості… І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага!
Як прочитала її козацька старшина, то голову й руки опустила.
- Оце так! - скрикнули в один голос і голова й писар.- Буде ж тепер від окружного… І як-таки повірити такому волоцюзі?! Прийшов - чорт його зна й відки, сказавсь - біс його зна й ким; а ми - на тобі, та цить! - і лапки поклали… Окунів небіж та й Окунів,- нестеменне Окунів… Чому не прийняти?.. Аж воно - он який небіж!!
- Еге ж…Недаром я казав,- вибріхувавсь писар,- підождемо трохи, спишемось… Не послухали?..
- Що ж тепереньки робити? - мов не чув, питав голова в писаря.
Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було - щось пригадував.
- Недурно мені сю ніч чорна собака снилася,- похваливсь голова.- Жінка одгадувала: напасть… Так воно й є!
- А мені руда свиня,- увернув писар. Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.
- Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін? - стріли її волосні.
- Ні, не розказував,- одказала Мотря, здивувавшись такому питанню.- А що там? Хіба яка чутка і прийшла?..- запитала вона зляканим голосом. Так і так - кажуть; "таке й таке диво…
Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла, як крейда, затряслась, як лист на осичині; .хотіла щось сказати, та не вимовила й слова,- тільки раз по раз тяжко зітхала і якось чудно дивилась мутними очима…
- Чого ти здихаєш? - гримнув на неї голова.- У чоловіка навчилася?.. Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… Прокляті! Через вас на Сибір ще підеш…
Мотря нічого не одказала,- тільки жалібно дивилася. Коли б хто заглянув тоді у її душу,- що там робилося! Якби зазирнув у серце,- що в йому поверталося!
- Іди собі! - гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло.
Мотря повернулася, вийшла. Ішла по улиці,- не бачила світа перед собою; прийшла додому,- як п'яна, мов чмелена…
- Що там, дочко? - стріла її мати.- Чого тебе кликали?
Пожовкло в Мотрі у віччю, заколихався світ, пішло все ходором… Не пам'ятала вона, як опустилась на лаву - так не роздягнена, не розбута і впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.
- Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?..- Оришка не доказала. У неї в думці пробігла смерть Остапова.
Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неї. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла біда… У Оришки затіпались челюсті, забігала по виду мишка.
- Та кажи!.. чого ти плачеш? - аж скрикнула вона.
Мотря утерла рукавом сльози і простогнала… А далі натужилась і, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати:
- О-о, боже мій!.. недурно він все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дін викрикував… про Хіврю та Грицька недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя головонька бідная!!.
- Що ж там таке? кажи вже,- не мороч моєї голови! Про яку се ти Хіврю плещеш?
- Про жінку того сучого сина, щоб йому,.. ні добра, иі життя!..
- Кого?
- Остапа…
- Чи ти не збожеволіла, дочко?
- Поневолі збожеволієш, коли таке…