Були вони усі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня - пана Польського, того самого, що й Чіп-чин батько.
Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками: перший - від плуга, другий - від овець. Гірко їм було розставатись з батьком, матір'ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як і вони; тяжко кидати рідне дворище, де їм знаком! були усі закутки, де їх родила й пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлоп'ячі сили; гірко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського… Та що ти вдієш супроти панської волі? Панові треба… на те у його й кріпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матері пана - викладали йому, що білоголові сини їх, як старшенькі, єдина поміч у трудній і праці,- та не помогли ні сльози, ні викладки… Пано-,1 ві що? Хіба пан думав про гірку працю, хіба йому;' слід до того свою панську увагу звертати?! Пан дцб у й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею… та й звелів попро-гонити матірок з двору. Пішли матірки, понесли не-вимовлені прокльони на устах, гіркий жаль у серці… А сини їх зосталися у дворі підпасичами: один - коло скоту, другий - коло овець.
Лушня родився й виростав у панському дворі. Умер старий Лушня, що жив на Вовчій Долині, на хуторі, покинув дочку-дівку на світі. Одним одна робоча сила, У сім'ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукіль, зостали- ся… Як на те панові заманулось покоївки, її ото й узяли до панських покоїв,- бо, на лихо собі, й непо гана була. На її ж місце перевели на хутір сім'н? з двору. Спершу плакала дівка та боялася усього, аї›Ґ найбільш - як би догодити старому панові. Та, видно, догодила-таки, бо через рік з дівки стала молодицею, породивши білолицього чорноголового хлопця Тимош-ку. Як піднявся Тимошка на ноги, став розбирати усячину, то його узято за лакейчука до молодого пана,- старого тоді вже не було на світі,- чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а більше всього - стояти у кутку передньої коло дверей кабінету, на случай якого приказу. Всього натерпілося хлоп'я. Іноді, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тоді не то, щоб одсилав спати, ні: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколішки на всю ніч. А іноді, щоб не задрімав, бува, й навколішках, підсипав гречки під голі 1 коліна… Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-•небудь з своїх розставлених по столу цяцьок, присікувався до хлопця та бив за те, що той ніби покрав, тоді як, роздивившись гаразд,- цяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом… Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замірявся украсти, бо поперестановлював усе… Гірко прийшлося хлопцеві \ таке життя, злість накипала в молодому серці. "Коли ' не краду, то б'ють,- дума сам собі,- за те, що посягаю украсти, то хай краще б'ють за те, що краду!" І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіячка, котрому нічого украсти усе, що тільки близько лежало коло його, й божитись-присягатись, що він і сном і духом не знає, як воно опинилося у його в кишені… Може хто другий підкинув, щоб його тільки вибили,- виправлявся він. Ти-мошку знову за це били, тяжко били; та бійкою нічого не взяли. Підріс він - став ще хижішим, ще запеклішим. Украде, бувало, який пустячок та й підкине другому, щоб від себе очі одвести; а добре що вкраде, (то так заховає сам, що не знайдуть. А оглянуться, стануть допитуватись,-він ще й виказує: отой, мов, або ота вкрала! Безневинних б'ють, а він собі нишком крадіжку поживе та й сміється потайно-Злодійкувате життя не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають… Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі. Не замерла вона і в душі Тимофія Лушні. Бували такі години, коли він, згадуючи свої вчинки та безпутне життя, сам собі думав: "А може зк воно й гріх так робити?.. 166
Може, за все те оддячиться, хоч не на сім, то на тім світі!.." Страшно йому ставало і разом тяжко, соромно. Тоді він, щоб хоч трохи розважитись, щоб погасити Прометеїв огонь в мученій душі, прихилився до ' скляного бога: привчився горілочку вживати… Помітили раз його п'яним - вибили добре на конюшні, \ прогнали з горниць, наставили кучером. Це було літ за двоє перед волею. Йому було тоді літ двадцять.
На стайні - вільніше трохи, ніж у горницях. Там - що не зробив, пан бачить, бо з своїх очей не спускає; а тут - хоч і бачать панські коні, та нікому не скажуть… Передньої покинути не можна; а з стайні - коли не вдень, то вночі вирвешся… Лушня встряв у"' шинки. Там він зазнався з Матнею й Пацюком. Ці - теж повиростали в неволі. Хоча вільні степи та широке поле, де вони влітку скот пасли, одводили трохи їм замлілі душі, зате зимня пора налягала на їх плечі важкою вагою й давила обох… до горілки! Поробили-і ся вони п'яницями, волоцюгами, злодюгами… У шин, ку побраталися з Лушнею. Побраталися - і таємні крадіжка, схови та перехови, та нічні пропої накраде- „, ного стали їх товариською роботою…; \
Мучились-мучились пани з ними та, не діждавши й тих двох років, що кріпаки повинні були одробити після волі (а роки ті здалися довгі-довгі, тяглися віками!), повиганяли їх з двору на всі чотири…
Не маючи ні землі, ні оселі, ні пристановища,- ні під собою, ні за собою, ні перед собою, як вільна птиця в полі, як дикий звір в борі,- хлопці розбрелися по селу… Де його пристати? де голову приклонити, заховатись часом від лихої години?.. Ще під будень сяк-так: де-небудь на роботі - у жидів дрова рубати, у людей молотити, віяти, косити… А як вечір настане або свято, або зостався хто який день без роботи… Хоч під греблю!.. Нігде притулку немає, нігде пристати, спочити. У селі дві місцини некуповані. Одна - ули-пя" Друга - шинок… Тільки на улиці небезпечно. Ляжеш під тином спочити - собаки стягнуть; посеред улиці - наїде хто, а хоч не наїде - волосні піднімуть, запруть у чорну, подумавши, що п'яний… Зостався - шинок… І за шию не ллє, і тепло, й людно… Є де, хоч не розкішне, спочити - під лавкою; є з ким розважитись-побалакати, заспівати, випити… Став і нашим хлопцям шинок рідним батьком, горілка - матір'ю. В шинку вони мали собі захист, притулок; чарка горілки стала їх порадою й одрадою… Шинок ніколи не пустує; то той, то другий… І наші хлопці там! Як перепаде чарка горілки - за упокой раба божого, за здоров'я народженого або й так по пригоді - то й добре! Веселий, співа він, коли співають ті, що частують, а плаче - коли вони плачуть… Як же випадав коли такий нещасний день, що ні роботи, ні в шинку нікого, а в самого ні крихти хліба, ні шага грошей, їсти - аж шкура болить, випити - аж за серце ссе… не гріх тоді й підняти, що легко лежить!..
З оцими-то злодійкуватими ледацюгами, гультіпаками зазнався Чіпка. Тиняючись з шинку до шинку, стрів він їх раз, удруге… як частував кожного, хто підвертався під руку; вони зараз же таки і втерлися до його у товариство. Пили на його кошт; гуляли за його добро; розказували йому своє бідолашне життя, про свою гірку долю - привернули його жалісне, тепер строюжене нещастям, серце і потоваришували… Цілий день п'ють та гуляють по шинках, гуляють іноді й за північ, а перед світом ідуть до Чіпки висипля-, тись. Виспляться, викачаються, візьмуть з собою Чіпку та з добра його що-небудь, та знову в шинок… Так кожнісінького дня.
Мотря спершу дивилася на таке безпутне життя та плакала, та вговорювала Чіпку; потім того - лаяла, ганьбила; а далі - бігала у себе по вгороду, по улиці та кричала-репетувала:
- Ой, лишенько! пропала ж я тепер… погине моя бідна голівонька… Тепер же мені все одно, що з мосту та в воду…
Стрівають люди, жалкують, розпитують…
- Та як же?.. як же?..- розказує кожному з плачем Мотря: - любий та милий був, а то ж зразу… на тобі та цить! Не переживу ж я цього, не зможу… Свитку пропив, одежу всю - у одній сорочці, як харциза, як махамед який!.. Уже третю вівцю пропиває… Та й товариство підобрав під пару - волоцюг зо всього світа… Боже мій! що ж тепе]х робити мені, бідній?.. 9