Ґрицько з Христею слухали та ззиралися, а Христя коли-не-коли зітхала тихо та глибоко…
Пообідали. Чіпка подякував богові й хазяїнам.
- Знаєш що, Грицьку? '
- А що?
- Чого це я до тебе прийшов?
- Скажи.
- Прийшов… чи не купив би ти у мене того хліба, що зостався у току? Уже я його сам до розуму не доведу; жидові продавати не хочеться… Купи ти, брате!
- Навіщо він мені здався, Чіпко? Я з своїм уже управився, бачу - буде з мене… - А може у Чіпки добрий хліб, то на посів би зоставили,- якось любенько примовилась Христя.
- Та й грошей у мене тепер катма,- бідкається Грицько.
- То віддаси, коли будуть,- на те йому Чіпка.- Не хочеться мені своєї праці у жидівські руки попускати… Знехтує, проклята жидова, на горілку пережене… А ти, як хазяїн, знаю, до ума доведеш…
- Ні, Чіпко, не куллю: не треба мені! Чіпка задумався; очі потускніли; він потущів їх униз… Оже швидко журлива думка промайнула; очі знову заіскрили - і він, наче зрадівши, твердо промовив:
- Ну, коли ж не купиш, то так візьми!
- Нащо я в тебе візьму його? Ось розсуди гаразд…
У тебе тільки один хліб і зостався; а я, слава богу, не терплю ще нужди!..
- То пропаде ж, Грицьку! проп'ю… Візьми, брате, пожалій моєї праці! Ти чоловік добрий, я тебе змалку знаю… Пам'ятаєш, як горобенят драли? Пам'ятаєш діда?.. Візьми! Я тебе люблю й твою жінку люблю-Увійшов я до вас у хату, як у рай уступив… Ви мене привітали, як рідні, моє серце, мою душу одігріли… Візьми, Грицьку, прошу я тебе.
- Про мене…- одказав, мов нехотя, Грицько.- Коли вже тобі так хочеться, то й заберу. Тільки, знаєш що. Чіпко? У тебе мати старая, а ти її гак зневажив… у чужих людей хліб заробляє, сердешна…
- Мати… мати…- забубонів Чіпка і насупив брови.- За матір не кажи… Хто його знає, хто з нас більш винуватий…
Грицьків докір дуже уразив Чіпку. Він замовк, потупив очі в землю, мов боявся на Грицька глянути; подумав трохи та швидше попрощався й вийшов з хати.
- Так ти завтра, гулянками, й забереш, Грицьку? - спитав уже з-за дверей.
- Добре. А може, ще й сьогодні над'їду, коли справа справна…
Чіпка пішов. Грицько, під осла вши свитку у голови, ліг на лаві спочити. Христя поперемивала посуду, поприбирала, сіла на полу, коло печі, за гребінь прясти мичку. У хаті було тихо-тихо, аж мов важко, тільки чутно було, як веретено сюрчало та коли-не-коли 182
Христя легенько зітхала… Христя думала про сьогоднішню розмову з Чіпкою. Думки обступили її, повили, як сиві тумани землю… Вона оддалась їм на волю: робіть, мов, що знаєте; несіть, куди хочете!.. І здавався їй Чіпка не таким гультіпакою та волоцюгою, яким його люди взивали, яким сама вона його щитала до сього дня… Скривджене з самого малку, її сирітське серце догадалося, що Чіпка - не такий… Не гультіпака - лихий чоловік; гультіпака - зло людське, неправда людська! - казало їй серце… У Чіпки й серце добріше, й душа чистіша… А що він п'є?.. То його лихо п'є… недаром він хвалився ним!.. Та як же його й не пити, живучи між такими людьми, що кожен тільки й дума: як би мені та мені, як би кого обідрати, ошукати? Брати рідні, сестри - перші вороги між собою…
- А правду казав Чіпка,- промовила вона вголос - аж Грицько від дрімоти прокинувся.
- Яку правду? - позіхнувши, питає він.
- Що немає між людьми правди, що живуть вони не по закону!
- Толкуй!.. дурний, спившись з кругу, верзе не знать що, а вона тому й віри діймає…
- Як же не діймати, коли воно так і в?..
- Як так?
- А так! От хоч би й я… Якби люди по правді жили, чи терпіла б я, зоставшись сиротою, те горе та нужду, що прийшлось витерпіти? Чи розкотилося б добро сирітське? Коли б вони по правді, не по кривді жили, то всього б того приберегли, не попустили б, щоб сирота скиталася по людях, не завдали б її у найми, де б, може, не стрівшись з тобою, й вік звікувала…
- Своя сорочка ближче до тіла…
- Ото ж то є й!.. Усе - коли б собі та собі; а про сиріт та безталанних - ні гадки!.. Хай сироти гинуть…
- Хто ж тобі стане дурно чуже добро доглядати? - запитав Грицько.
Христю - як хто голкою укольнув,.. Зляканим поглядом вона глянула на його: вона ніколи не ждала такого від Грицька…
- Невже ж би й ти так зробив? - не спускаючи очей з його, вона прямо запитала. Грицько оханувся і, подумавши, одказав:
- То що ж, що я б- не зробив? - другі б зробили!
Та чого це ти так прискіпалась до мене? - перемінивши свій ласкавий голос, уже він запитав Христю та й собі гостро глянув на неї.
Христя сиділа на днищі бліда, сумна та, скривившись, дивилася прямо йому у вічі. Голова її схилилася трохи набік; нитка у одній руці, а починок у другій - заколіли… По виду можна було бачити, що вона, хоч і дивилася на Грицька, дивилася прямо йому в вічі, та нічого не бачила; думка її десь далеко-далеко носила…
Грицько помітив; серце в його якось болізно тьохнуло…
- Христе! - гукнув він.
Христя кинулась, аж починок з рук випав; вона скочила його доставати…
- Що це з тобою? Чи не закохалась, бува, у Чіпчи-ні голі п'яти?..
Чи від того, що вона нахилялася, чи, може, й від того, що метке Грицькове слово влучило прямо їй в серце й погнало кров у голову, тільки зблідле до того лице Христине зразу покрилося червоним заре-вом…
- Ох… як ти мене злякав, хай йому цур! - переводячи дух, усміхаючись, веселенько обізвалася вона до
Грицька, щоб покрити усміхом свій недавній смуток.
Грицько пильно подивився на неї. Краска з лиця уже одійшла, тільки притаєне легеньке зітхання та якийсь боязкий, соромливий погляд з блискучих очей нагадували, що, може, Грицько й правду сказав… Одначе Грицько не обзивався. Спустивши з лави ноги, він почав у кишені шукати люльки. Налапавши й ви-тягщи люльку, довго він довбався у ній протичкою, потягаючись та позіхаючи, потім вибивав об лаву згар…
- Піти лишень покурити,- мнучи тютюн у жмені й держачи у зубах люльку, каже він,- та подивитися на віз… чи добрі осі? Бо завтра справді гулянками, може, хліб перевезу…
Грицько пішов з хати. Христя сама. Вона аж плечима здвигнула.
- Що це справді зі мною сталося?! - сама себе запитала та трохи перегодя й затягла сумну та журливу пісню на всю хату… У голосі її почулися сльози, 184 журба; повивали вони хату й Христю; вона голосом виводила свій сум тяжкий, а рукою - нитку за ниткою.
У неділю, тільки що вийшли з церкви та пообідали, зараз Грицько запріг своїх пару биків, випрохав у сусіди ще пару та двома парами й поїхав до Чіпки.
Пуста городина, лихий тин, криві ворота, необмаза-\ _ на хата з побитими вікнами неприязно кинулись в вічі! у, й образили Грицькову хазяйливу натуру… Він з локо-у. ром і разом з жалем дивився на Чіпчине добро… " суе"
- Господи, боже! доживеться ж чоловік от до сьо- ' го?І А все - своя воля…
Грицько став коло хати. Двері були зачинені й защепнуті. Він подивився кругом хати, глянув на тік,- нігде нікого не видко, тільки стіжки чорніли у току. Грицько підійшов під вікно, заглянув у розбиту шибку. На полу лежало три чоловіки, спали; на лаві Чіпка - четвертий.! - Чіпко! Чіпко! -"гукнув Грицько.
- А хто там? - перший прокинувшись, питає Лушня.
- Збудіть мені, будь ласка. Чіпку.
- Нащо тобі? - пита, потягаючись, Лушня.
- Та я до його за хлібом приїхав. Лушня штовхнув ногою Чіпку.
- Чіпкої
- Чого?
- Чоловік за хлібом приїхав.
- Ага-а,- промовив Чіпка й хутко скочив на ноги.- Здоров, Грицьку!
- Здоров… То це ти так кочуєш?!
- Отак, як бач!
- Чому ж ти хоч вікон не повставляєш? Холоди находять.
- Доброго молодця кров гріє,- одмовив за Чіпку Лушня.
Чіпка вийшов у сіни одчинити двері. Лушня став будити товариство.
- Уставайте, братця, грошей лічити!
- Яких грошей?
- Чіпка продав хліб.
- Кому продав?
- Чупруненкові Грицькові… - А дорого?
- Не знаю.
Пацюк та Матня попідводились, терли спросоння очі, позіхали.
- Я, мабуть, не доспав,- каже Матня,- бо голова щось болить,- і знову ліг.