- Тим тебе й обдуло, як бокла,- докоряв Лу-шня.
На той час Чіпка увійшов у хату.
- Ходім, братця, поможемо чоловікові хліба набирати,- каже до товаришів.
- Ходімо. Чув, Якиме? Уставай та ходім! - гукнув Лушня.- Зате ввечері - он як погуляємо!!
Пацюк зараз послухав, а Матня підвівся, давай знову протирати очі та потягатись. А далі - й він, нехотя, устав; усі разом потягли до стогів.
Два подає, два на вози складає. Навантажили оби-, два вози, придавили рублем, ушнурували як слід, по" хазяйській. Поїхав Грицько.
- А за що продав. Чіпко? - питає Лушня.
- Ні за що.
- Як ні за що? - усі разом скрикнули.
- Так… подарував…
Товариство замовкло, посхиляло голови.
- Отуди к лихій годині! - сумно промовив пер ший Лушня.
- А жид, бач, купував - не продав,- й собі процідив сумно крізь зуби Пацюк.
- Бо жид! - гостро одрубав Чіпка.
- От тобі й раз! от і погуляємо… чортового батька!..- чухаючи потилицю, блеє Матня.- Краще б було мене не будити, хлопці… А то - тільки сон перервали…
- Жид - та давав по трояку од копи,- знову Луш-ия,- а це й свій чоловік, та на дурницю звик!.. Отаке!
- Таке, як бач! - коле Пацюк.
- А-а-а…-позіха, потягаючись, Матня:-І навіщо було будити?!
Чіпка зиркнув на товариство очима, поблід на виду…
- Ви на мене, братця, як бачу, гніваєтесь,- сам себе здержуючи, обізвався він до товаришів.- Так треба було… От вам і все! Жидюзі я не продав ні за які гроші, а товаришеві - так віддав… - А ми ж у тебе що,- каже Лушня, попустивши поводи серцеві…- Хіба вже ми й не товариші?.. Чому ж ти нам не віддав? Ми б самі його продали…
- Жидові?
- Та там би побачили - кому…
- Чоловік,- тягне Чіпка далі,- чесно поживе, добрим словом згадає… А жид - що?
- А тепло ж буде від того доброго слова? - щипав Пацюк.
- Тепло! - уже грізно одрубав Чіпка, а далі, нижче спускаючи голос, каже: - Я знаю, що моя праця не пропаде марно, а доведе її добрий чоловік до розуму…
- Отуди к лихій годині!.. Оце так!.. От тобі й погуляли! - одно бубонить Матня, присівши навколішки та взявшись руками за одутлі щоки.
- Не ждали ми. Чіпко, від тебе такого! - дошкуля Лушня.
- Якого?
- Такого, як ти зробив… Пропало добро!.. Усі поприсідали на току та, як хижі вовки, очима світили. Один Чіпка стояв, обпершись спиною об не-добратий стіг, та сумно позирав то на товаришів, то на цілі стіжки, то на шлях - чи не їде Грицько. Аж ось Грицько уже справився: приїхав удруге.
- Отак-то ти нас обвів, дядьку? - обізвавсь до його Лушня.
- Як?
- На дурницю, кажеш, хліб возиш?
- На дурницю? Гм… Дарованому коневі в зуби не дивляться…
- То ти нас хоч молотити візьми, по карбованцю од копи,- шуткує Пацюк.
Усі засміялися; Грицько й собі; один Чіпка мовчав…
- Годі, братця, не знать що торочити,- обернувся він до товариства: - нуте лишень чоловікові поможемо хліб добирати, бо час не стоїть!
- Нехай же сам і забира, коли поцінно купив,- каже з докором Лушня.
- Тимофію! - грізно глянувши, гукнув Чіпка.- Або до роботи, або з двору! Я прохати не стану…
Лушня зітхнув, а все-таки підвівся, поліз на стіг; другі, глядя на його, й собі прийнялись за діло… Одначе робота в руках не горіла, як спершу. Оже сяк-так понакладали вози, забендюгували, ушнурували. Повіз Грицько додому. Лушня пішов за ним слідом.
- Дядьку!
- Агов?..
- Ви вже нам хоч за поміч перекиньте що… Невже ж ми дурно працювали?.. аж спина болить.
- Що ж я вам перекину?
- Та хоч карбованців п'ять…
- А де ж ті п'ять карбованців - на смітнику знайдеш?
- А хліба хіба трохи? Адже кіп більше тридцятка буде…
Грицько мовчав.
- Ну, хоч три карбованці на нас трьох! Хай уже Чіпка подарував - його воля… І
- Добре… Нехай же, я утрете вернуся, то й привезу. Тільки прохатиму вас - помогти молотити.
- Молотити? - весело скрикнув Лушня.- Добре! Що там нам його молотити? Аби господь дав годину, то ми його учотирьох за день зоб'ємо!
- То я ще й могоричу поставлю,- домовляв Грицько.
- Добре, дядьку!.. Добре!
Грицько поїхав, Лушня вернувся до гурту веселий. З радощів він штовхнув Матню, котрий прослав під стіжком кілька снопів, ліг, укрився теж снопом та збирався вже заснути.
- Не штовхайся! тут і так бік болить за хлібом,- одмовив Матня.
- Не бійсь! не візьме лиха година, хіба, може, від горілки прогниє,- каже Пацюк.
- Од тії, що за хліб вип'ємо?
- Може й від тії! - вставив Лушня.
Чіпка не дослухався до їх розмови. Він ходив собі поза стогами та підгрібав, що набили, перекладаючи хліб на вози.
Лушня моргнув на товариство: не журіться, мов!
- Погуляємо? - запитали ті стиха. Лушня мотнув головою: еге ж, мов!
- А скільки? - пита Матня.
- Три карбованці.
- Мало,-• каже Пацюк. - 3 червивої собаки що урвати, то урвати - хоч клочок шерсті! - утішив Лушня.
Вернувся Грицько утретє, привіз гроші, забрав останній хліб. Як наложили вози, Лушня й каже:
- Ну, тепер, дядьку Грицьку, хоч і могоричу'
- Та ходімо вже: забіжимо до Гальки, вип'ємо по осьмушці.
Пішли. Кликнув Грицько й Чіпку. Пішов і той за ними. Грицько випив сам осьмушку, дав по осьмушці другим та й повіз собі хліб додому, розігрітий - не так горілкою, як подарунком.
Товариство засіло на цілу ніч…
XVIII Перший ступінь
Мотря зовсім оселилася у "довгоп'ятої бабйіТ Брала людям прясти то кужіль, то вовну та з того тільки й жила.
Тяжко їй робилося на душі, гірко на серці, як подумає, що на старості літ прийшлося наймичкувати у людей. І хата своя, й достатки, хоч які там не які були, а все б таки жити можна… А прийшлося в чужій хаті людям годити, людей слухати… Ще день сяким-таким боком перебуде, а настане ніч - думки, як за подушне, оступлять… Мотря іноді цілу ніч виплаче. Шкода їй Чіпки… кохала ж, ростила, довгих зимніх, коротких літніх нічок недосипляла - рано вставала, пізно лягала… Не задля кого ж? задля його… А він?
Спливе їй на думку та проклята ніч, коли він п'яний зневажив її, матір, тяжкими докорами… Стає руба шматок хліба у горлі, як вона згадає про це, сідаючи їсти. Змочить Мотря усю подушку, як здумає уночі… "Краще б я тебе, сину, не зродила або, зродивши, узяла за ноги та об пень головою, ніж тепер від тебе таку зневагу приймати!.. Безталанна та хвилина, коли я зачала тебе; проклята та радість, якою я раділа, чуючи, що щось ворушиться під серцем… Боже! чи я тебе не молила? чи я перед тобою переступила?.. За що ж мені така кара, така невповага від рідної дитини?!"
- І чого ти так убиваєшся, Мотре? - вговорює її баба.- Хай би що добре, а то таке ледащо! Он сьогодні…немов дідько носив його по чужих городах - без шапки, босий, у одній сорочці, та й та розхристана, як у харцизяки… Остапійчиних дітей на смерть перелякав. Гралися собі у дворі. На той час його лиха година носила. Біжить, кажуть, як скажена собака, через город… Діти в крик; він - за ними… ухопив маленьку дівчинку Парасю - четвертий годок пішов - та й несе… Навіщо вже він її взяв? Один бог відає… Сказано: з кругу спився! Уже в його в очах і чоловічки догори ногами попереверталися… Я таки й сама бачила, що він по улиці бігав. Та й байдуже! Кат тебе, думаю, бери: бігай, поки на своє набіжиш! Та й іду собі… Минула вже Остапійчину хату. Коли чую - хтось біжить за мною та гукає: "бабо! бабо-о!" Оглянуся - аж сама Остапійчиха Химка… лиця на їй немає! "Чого се ти, галочко?" - питаю. Вона в плач та так просить: "Будь ласка, бабусю, ради самого бога, я вже вам се й те, верніться у хату та поможіть моїй Парасочці!" Що ж там з нею? "Та, боже мій! - з плачем каже: - отой шибеник, ота п'яниця, щоб йому ні життя, ні добра! на смерть дитину перелякав-Біг через двір та й ухопив на руки… чи занести куди хотів, чи що… Я не знаю: чому його на цеп не припнуть?.." Я послухала, пішла. Уходжу - коли дитина лежить на полу та так в'ється, так б'ється та кричить, немов на йому, не доводь господи! родимець… Перехрестила я його, пошептала - одійшло трохи… Та тоді й переполох вилила. І таки нестемісінько він вийшов, так і вилився з воску!.. То чи я б за таким плакала та побивалася? Я б його й з думки викинула.