- Як же мені не плакати, як не побиватися, слухаючи таке за його? Хай би їх у мене десятеро, то одно в одно не вдасться; а то ж він у мене один, як порошина у оці! Я його кохала, ростила, здоров'я стратила, надії покладала… А тепер - самій прийшлося по чужих людях хилятися… Хіба ж воно легко? Та що й люди скажуть. Яка, скажуть, то мати, що допустила сина до того, не заборонила йому?.. Боже мій, боже! одного тільки в тебе прошу: однії смерті молю! Нашли її швидше… Чого вона по добрих людях ходить, чом до мене не прийде?.. Закрилася б я тоді плечима й очима - хай що хоче робить. Мої очі не бачили б, уха не чули…
- 1-і! бозна-що ти, Мотре, вигадуєш! Що люди скажуть? Нехай що хочуть, те й говорять… Чорта йому даси, коли воно таке удасться. Чи ходила б ти по чужих хатах, якби він добрий був?
Не витримала Мотря довшої розмови: сиділа собі та плакала нерозважними, дрібними сльозами…
А Чіпка - наче таке собі діло вигадав - кожнісінький день ґуля та й ґуля… Зовсім пустився берега… Допився до того, що ні знадвору, ні в хаті нічого… Аж задувся від гульні та недоспаних ночей…
Поки хазяйствечко було, було за що пити; а як забрав Грицько останній хлібець з двору, то хоч що хоч - без грошей жидівка і осьмушки не дає. "Давай гроші!" - та й усе.
"Гроші,- дума собі Чіпка, лежачи в хаті після того, як забрав Грицько жито до себе. Згага пекла його, як свічкою; похмілля його мучило.-Гроші… Якби-то гроші! Не качався б я, як тепер качаюся, місця не знайду; не гуляв би так… оддав би й землю, і усе за гроші. Коли б гроші! Брязнув би тільки - так би все і вродилося… і вона моя! А то…"
І звернули його думки у бувале, недавнє. Розвернулося перед ним зелене поле; ходить він по йому, обдивляється; радіє, що так добре зійшло, росте, зеленіє, цвіте… А тут і вона знялася перепілкою з-за високого жита… Розряджена, як пава; легенька, як метелик; веселенька, як уранішнє сонце… Любо його очам дивитись на неї, як вона усміхається до його своїми повними рожевими устами, як вона гладить його веселими чорними оксамитними очима… Щасливий він!.. А тепер? Серед пустки неметеної, у смітті, у багнюці, валяється - обірваний, обшарпаний, як волоцюга, як харциза який… А до цього що витворяв?! Де ділася кобила, вівці, корова? Де одежа, що мати справила? де ділася мати? куди вона пішла? де приклонила сиву голову?! Сиротою стоїть над шляхом хата, з побитими вікнами, нетоплена, необшпарована, чорна, полупана… А вже холоди заходять; мороз у хату преться… І холодно, і голодно!.. Згага хмелю запекла йому серце…
- О-о-о… я каторжний! проклятий!.. що я наробив собі?! - Він зо зла уп'явся руками у свою нечесану куштру. Посипалось волосся; заіскрили очі… Він прикусив зубами губи, аж кров виступила…
Осіннє сонце сідало у хмари. Прощаючись з землею, заливало хмари й землю огняним світом. Як кров,червонів захід йонця і заглядав своїми червоними очі ма крізь побиті шибки у Чіпчину хату… Чіпка кача] ся на соломі по долівці. І
На ту пору в хату увійшли товариші. Як глян Лушня на Чіпку, так і покотився зо сміху. Пацюк Матня стоять у порога та тільки дивуються.
- Чіпко! - гукнув Лушня.- Чи ти, бува, не збі жеволів? Якого ти-бісового батька качаєшся та рвеі на голові волосся?
Несподіваний регіт схаменув Чіпку, і
- Братіку! - мовить, як дитина.- Хоч чарочку, хоч капельку, бо пропаду! Пече мене… давить… пиц мені… пити!.1
- На, та пий, дурню! - гукає Лушня, подаючі йому пляшку горілки, у кварту, міри. 1
Аж затіпався Чіпка, ухопивши обіруч пляшку. При ложив він її до своїх попалених смагою, замазанизв кров'ю губів та дудлив нахильці, як воду.
Матня побачив та й собі затрусився… Кинувся на Чіпку та ну однімати.
- Ну тебе к лихій матері! От, дивись: ні капельки не кине, луципер!
Та за пляшку… Чіпка не пускає та молить:
- Ще, братіку! ще… ще… хоч трошечки… Хоч капельку!.. душу проквасити…
- Та ну тебе к бісу!.. От, опіяка!..
Та, вирвавши пляшку, припав до неї, мов п'явка до тіла… Матня не вмів кидати горілки другим. Чи давали чарку, він ковтав її як капельки; чи осьмушку, він заливав нею горло не оддихаючи; чи півкварти, кварту,- він тяг, поки ставало духу, а перевівши дух, знову тяг, поки оставалась порожня посудина…
Уже Лушня з Пацюком кинулись на Матню та і;а-силу одняли, трохи пляшки не розбили… Зчинився регіт, крик… Сонце зовсім сіло; насувала на землю ніч, закутана в чорні хмари, і усе робила темним… А вони, у темній хаті, як виходці з того світу, світять п'яними очима, кричать, регочуться…
Забрала Чіпку горілка: кров ударила в голову, від пекучої згаги одійшло його серце. Веселий, підводиться він, гукає:
- До шинку, братця! до жида!
- Шкода до жида… Жид не повірить! - на те йому Лушня. - Як, свиняче ухо, не повіре? Як я йому усю свою худобу пропив, то й нічого?!. А його, іродового сина, осьмушка горілки вдавить?..
- Та вже чи вдавить, чи ні, а не повірить! - глухо, з протягом каже Пацюк…- Уже краще підняти, де легко лежить…
- Украсти? - грізно запитав Чіпка і скоса глянув на Пацюка; а далі повів очима на Лушню з Матнею, ніби очима допитувався у них: чи украсти можна?
Лушня не загаявся:
- Атож! - одказує.- Чим усилковуватись та просити парха, то вже краще своїми руками доти та погрітися…
- Та й справді, що погрітись,- підхопив Матня,- а то опухнеш з холоду… ' _
Чіпка стояв, як зачумлений… Думки його ходор.0,„дП заходили. "Украсти?..- думав він.- Добре діла"ИІ1 украсти… Прийшов, узяв чуже - і є в тебе… Чого ще?.. \ Одно тільки… Там оглянуться, кинуться шукати зло-і \ дія… проклинатимуть… От і в мене землю украли…, украли моє щастя, мого долю… щоб вони не діждали сонця праведного побачити!.. 0-х!.. Прокляті!.." - та і як гуконе на всю хату: (/,
- Гайда, братця! разом погуляємо… Може жидюга,/' повірить, а може знайдеться добрий чоловік, почастує… У-ух!.. тяжко мені… гулять хочеться… хочеться битись, боротись… гу-у-у!..
І давай махати, стуливши кулак, рукою кругом себе, повертаючись то в ту, то в другу сторону - на всі боки… Товариство порозскакувалось по кутках, щоб часом не дістав Чіпка.
- Та ну тебе к нечистій матері!..- скрикнув Лушня, як увірвав його по плечі Чіпка…- Мов безміном удрав! Вийшов би на двір та об причілок і гамселив, скільки здужав!..
- Бережись,-кричить Чіпка,-укладу! Як муху, роздавлю…- та, повертаючись на одній нозі, одно руками махає, як вітряк крилами…
Товариші зморгнулись, разом кинулись на його. Той за руки, той за ноги, а той за поперек - насилу положили на долівку. З побитих вікон вирвався несамовитий регіт, гармидер -і розіслався по глухому подвір'ю… Розбуджені собаки стали валувати…
- Чи ми ще довго отут серед ночі сидітимемо? як стих трохи регіт, питає Лушня.- Ходим уже куди-небудь, чи що?
- Еге ж, еге! - одказали Пацюк з Матнею разом.
- А знаєш, Тимофію, куди ходім? - перегодя трохи, веде річ Пацюк.- До пана!.. Він чоловік добрий, хоч і пан: наділяв нас не раз то сим, то тим, поки ще у дворі були… Невже тепер пошкодує? А комори тепер у його, взимку, повні…
- Гляди лиш, щоб на бантині не зависі - призро глянувши на Пацюка, увернув Чіпка.
- Чого?.. Та я там усі входи й виходи знаю,- од-мовля той.
- Там комори лихенькі,- крізь зуби процідив Лушня: - за ніч можна полагодить…
- Може, на яку кварту перепаде від жида,- кінчає Матня.
У хаті затихло. Сидячи коло Чіпки на підогнених ногах, усі мовчали. Чіпка, вибившись з сили, лежав, як соломи куль, важко дихав… Тільки його сап розбуджував сонну темряву, що насупилась над землею. А на думку навернувся Порох з своїм переказом. Устала перед ним ціла панська облава на правду. "А справді,- дума Чіпка…- Он вони що роблять!.. То їм і можна?.. Чому ж нам не можна?.. Гидко тільки… Злодюга, скажуть… Господи! де ж тая правда?.."
- Чіпко? - знову обізвався Лушня.
- Чого?