Оце іноді заманеться йому, як молодому чоловікові, пожартувати з жінкою. Сумно дивитись на його заче-їіи! Христя якось болізно усміхається до його, мов крізь сльози слова йому ронить… Грицька то в жар укине, то наче холодною водою обдасть.
- Що з тобою сталося, Христе?
- Що ж зо мною сталося?..
- Якась чудна ти стала… невесела, небалакуча… мов чого ндостае тобі… Чи ти чого сердишся?
- Чого ж би я сердилась?.. на кого? скажи, бога ради! А що мені невесело… То не вік же дівувати! Не на те ж ми бралися, щоб сміхи та жарти заводити… Треба про все подумати, та й…
- Та й що?..- Грицько глянув на неї - і догадався.- Коли ще те буде? Де те теля, а ти вже й в довбнею! - закінчив, усміхаючись…
- Та воно вашому братові не що…
- А вашому… чого журитись? - Того… І я сирота, і ти сирота, ні батька, ні матері немає ні в кого… А під той случай - знаєш?.. Якби своє. то воно б і порадило, і доглянуло усього; а то - не дай, боже, чого? - чужі й кутки рознесуть…
Христя заплакала.
- От коли зібралась батьків оплакуватиі Нехай собі со святими спочивають, коли померли; а нам, кажу, все-таки нічого журитися…
То була пора, коли Христя почула себе матір'ю, з її думками, з острахами, сумом, сльозами… Дарма Гриць-ко утішав її, дарма хотів розважити. Христя сумувала, журилася, а часом сама собі гірко плакала". Одно до одного - й журба Христина ширшала, вищала, глибшала… Грицькова рада нічого не вдіяла.
Грицько сердився, став гримати на Христю - чого вона все журиться. Не помагало: Христя не кидала свого суму. Тоді сам Грицько став журитися, став роздумувати, давай нишком помічати за Христею… І помітив, що Хриетя чогось ховалася з своїми сльозами, наче соромилась його… Злякане Грицькове серце догадалося. Оже він мовчав: боявся зачіпати, боявся тушити той віхоть, що курів у його хаті… "Може, сам собі потухне,- думав він,- а може, сама вола заллє його… сльозами". Одначе думка про це не давала Грицькові спокою. Вона йому нагадувала, з якою охотою бралася Христя помагати йому довести до розуму 1 той хліб, що Чіпка подарував, як вона його вихвалювала, як раяла зоставити на насіння "добре жито"…
Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова, знай, верталася та й верталася назад у той лихий день, коли Чіпка сповідався у їх хаті… Грицько не помилявся, що палка розмова Чіпчина запала глибоко у душу Христі, що його грізна, а разом люба постать" коли він кричав, світячи очима: "А правда де? де її поділи?" - кинула жарину у жалісне жіноче серце… Все те він бачив тепер своїми очима, чув своїм серцем - та боявся назвати словами… Він ще тоді, у той лихий день, побачив, що Чіпка справді якийсь неабиякий чоловік; він знав ще тоді, що Чіпка казав правду; він навіть згоджувався з ним у думці, хоч і перечив у словах… А слова ті-як та завірюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в голові думки, розбуркували у серці почуття. Грицько бачив: Чіпка хоч кого підхилить під себе - і боявся… боявся за Христю: йому нікому не хотілося оддати свою добру, свою любу Христю!.. Часом темної, довгої ночі Грицько не спав і на волосину: усе придумував та пригадував, що б його перед жінкою вивести таке, щоб звихнути Чіпчину правду… Думав - та не надумав, а тільки більше та більше мучився…
Аж ось тепер - скільки поговору! Грицько зрадів, кинувся на його та давай поділятися з Христею. /
- Чи ти чула, Хриете, про нашого праведника? - ускочивши в хату на другий день після крадіжки у пана, питає він жінки.
- Про якого праведника?
- А про Чіпку?.. Ти чула, як він тут за правду розпинався, а он що вийшло?!
- Що ж там таке?
- Пана обікрав… сторожа прибив… чого доброго, досі богові й душу віддав…
- Невже?! - дивля-чись пильно на його мутними очима, скрикнула Христя - і пополотніла, оторопіла.
- їй-богу!.. Тепер у чорній сидить… Он воно які люди бувають! Подумай: на крадіжку, на душогубство пустився?!!
- Господи! мати божа! який тепер світ настав…- ледве вимовила Христя та й перехрестилася…- Та хіба воно й тоді не видно було, що з його добра вже не ждати,- закінчила вона.
Грицькові це - все одяо, що по губах медом. Після цього давай він ще гірше розписувати Чіпку перед Христею, немов самого лютого ворога, а не колишнього свого товариша.
Як Чіпку випустили з чорної, Грицько перший приніс Христі звістку, що, мов, викрутився харцизяка, вибрехався! Як стали гомоніти по селу за голову й писаря, Грицько уп'ять перший сповістив про це Христю і христом богом присягався, що те діло не втікало Чіп-чиних рук.
- А моє серце ще тоді щось недобре віщувало,- одказала на його присягу Христя.- Знаєш що, Гриць-ку? Чи не віддати б нам його жита? Ще - чого доброго - коли-небудь уночі прийде та й заріже за жито!
- Ото, хай бог милує! - похопивсь Грицько.- Ні, він, Христе, не такий уясе, щоб за те, що сам віддав, та й зарізати.
- А коли при нужді та п'яний?
- Він швидше прийде правити грошей… Отоді, як прийде, я йому й віддам жито… Та й то навряд!
Отак собі побалакали - і в Грицька наче од серця одлягло. "Ну,-сам собі міркує: -тепер уже не вернеться те… не так я його підцюкнув!"
Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче хапалася за свою думку… "Коли такий чоловік отаке робить, що ж уже другі???"
XX
Воля для чоловіка вільного - чарівниче слово, а для невільника - мед - п'яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усі його думки, гадки, надії: усе для його умерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно тільки й сяє й гріє їіо темному шляху його темного життя…
Ще тільки об'явили волю,- піщани- зашуміли, як окріп у горшку.
- Шабаш, братця! воля! воля! - загукали кріпаки, кидаючи роботу та йдучи у шинок - волю жени-т й.
- Ні, то ще брехня! - дратували їх козаки.- Ще два роки поробіть на пана, та тоді уже й воля.
Піднялась спірка, змагання. Лаяли кріпаки козаків, лаяли панів, лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога… за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.
Пани дивилися на ту роботу - та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щось балакали… А кріпаки собі тихенько один в одного питали; "Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?"
Оже - як-не-як - добували два роки. Підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотіння нового хліба,:- ВІколи було дихнути, не то що…
Ішлося вже до різдва. Рочисте свято клопотало кожну сім'ю своїми споконвічними клопотами. Там кололи свиней, і несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати у місто на красні торги, продати хліба, накупити нужного про свято: і ладану під кутю, і риби - на багатий вечір, і солі - про всяк день; а тут жінки заходилися коло мазання й зрушили завсідній покій життя.
Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так 7 позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; укине у піч гнилої соломи,- тліє вона там собі та і курить, буцім-таки й гріє… Байдуже їм про тепло; дар- ма - про їжу! їх гріє жидівська горілка, а їсти -. жують хліб сухий з сіллю - теж від жида. А коли хто і з товариства зніме з сідала у сусіда курку чи пізня, ' розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з'їдять-.-=_. та й ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство,- часом. робилося йому противне таке життя й таке товариство,- та заллє очі - мовчить… Іноді йому хотілося і гарячої страви попоїсти. Тоді він полізе у розвалений погріб, назбирає ще торішньої ріпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки - та тільки всього!. _ -•
Люди дивилися на таке життя та хитали головами.
- Ні, вже: не буде добра з такого горбатого могила виправить… Ще хоч би не товариство, то може б… Та стійте, діждемо набору: хоч отих курокрадів за-правторимо, коли його не можна…