- Що це ти, Марусю? уже й ‹;пиш? - пита її мати.-Ото дівка!..
Дочка кинеться, розкриває очі, мерщій за роботу береться. Чи пройшла ряд мережки, чи не пройшла,- гляне: мати й собі захиталася на гребені… Веретено падає з рук і, вдарившись об землю, розбуджує…
- Пхуі що це воно справді так сон налягав?.. промовляв здивована мати. - А дочка. з мене, небійсь, сміялися! - виправляється
- Сміялася ж… та, бач, і сама задрімала.
- Та воно щось і в мене робота з рук валиться, уверне батько.- Будемо, мабуть, вечеряти та лягатимемо спати.
Це так дома, у себе в господі. А не дай же то, боже, в дорозі! Холод тебе наскрізь проймає; дрібний дощ до самого голого тіла" добирається; тре та мне тебе всього, наче трясця… Сумно, темно, спати хочеться, та холодно, мокро, аж кістки ломить; а тут ще й шлях кальний - коні ледве-ледве сунуть.
Такий і цілий день був перед тією ніччю. Прокинувся ранок та, не поздоровкавшись з світом ясного сонця, закутався у сивий туман, повився густою, як драглі, парою й повис над чорною землею. Незабаром і день настав - хмурий, невеселий; а там - і ніч налягла. Люди, мов тіні, снували у тому тумані, не бачили одно одного на п'ять ступнів; голос не сягав далеко, як під ясну годину, а тут же, в тій парі, й зникав… Важко, сумно, журливо.
А Чіпка, наперекір світові й людям, якийсь веселий, радий. Знай, насвистує крізь зуби веселу пісню, попихкуючи люльку. Робив він у хліві корито для сви-. ней. За цілий день і в хату не навернувся. Насилу Мотря докликалась обідати, як уже вечоріти стало. г
- Що це ти, сину, так пристав до того корита, що й їсти забув?
- Та день веселий удався, мамо,- одмовив Чіпка, усміхаючись.
- Ну, вже веселий!.. Душі живої на улиці не побачиш.
Пообідав Чіпка та й знову у хлівець до корита. До самого смерку робив. Уночі вже увійшов у хату, впоравшись по хазяйству.
- Я, мамо, не буду вечеряти,- промовив, накинув на плече сірячину і хутко вийшов з хати.
- Куди ти, сину? - питав його навздогін Мотря. Та сина - поминай як звали!
Мати повечеряла сама собі, лягла спочивати. Чіпка, вийшовши з двору, повернув прямо у поле. Одійшовши, може, з верству од села, стулив пальці, приложив до рота і завив, як пугач. Далеко-далеко роздалось навкруги те журливе пугикання. Нігде ні одклику, ні одгомону,- тільки собаки завалували на селі.
Чіпка пішов далі. Одійшовши з гони, знову завив.
Здалека щось обізвалося до його - мов другий пугач. Чіпка побіг прямо ріллею на голос. Ще раз завив; знову одгукнулося йому тим же заводом, тільки уже ближче. Незабаром заманячили в сивому тумані якісь темні тіні.
- А хто там? - обізвався чоловічий голос.
- Пугач! - нарозтяг гукнув Чіпка.
Тіні почали ворушитись, наближатись, більшати. Видно стало людську постать. Ще далі - Чіпка пізнав Лушню, Матню й Пацюка. З ними ще було чоловік п'ять невідомих.
- Добре здоров'я, панове товариство! - привітав їх Чіпка.
- Здоров! - одказали на його вітання.
- А що, пани-браття: де сю ніч будемо рибу ловити?
- Де більше влову,- одказав хтось.
- Та ще не знаємо. Чіпко,- каже Лушня.- Ось ці радять у Ставище до Гершка; а ти, либонь, хотів у Красногорку до пана?
- Та чи до Гершка, то й до Гершка: мені все одно! - одказав Чіпка.
- А в тебе ж струмент в? - пита його один з незнайомих братчиків.
- Ось у мене струмент! - Чіпка показав кулака.- Покоштує раз - удруге не схоче; а як улучу - не встане…
- Не дуже лишень ударяй на те, козаче;- обізвався високий натоптуваний чоловік.
Чіпці здалося, що він десь цей голос чув, та не згадає де.
- Та ви ще не знаєте його,- каже до товстенького чоловіка другий, у московській одежі.- Як були ми в останній раз на погулянні, то він не пізнав мене у темряві та як уцілив своїм струментом по голові,- то я й очі витріщив…
- Ну, нам такого й треба! - одказує товстенький чоловік.- Тільки знай - у нас така установа: все, що не добув, на рівні часті паювати; а як піймався - хоч на шибеницю: знать, мов, не знаю, відать - не відаю! - Ге!..-одмовля Чіпка.-А у нас ще й така: коли піймавсь, то й не животіти тобі… У тюрму влізь та задави, щоб не видав часом.
- Наш! наш! - загукали кругом, плещучи в долоні, як чорти.
- Ну, а тепер до роботи… Гайдаї - крикнув товстий чоловік, рушивши перший. Другі - за ним слідом.
Пройшли вони ще, може, з гони - і наткнулися у темряві на дві повозки. Коло коней стояв якийсь не-зїіайомий чоловік.
- Щоб вас чорт побрав! щоб ви вилопались! - лаяв він.- Ждав-ждав, уже й спав - нема… як у воду попадали. Уже мав був додому вертати…
- Не журися! Довго ждали, та добро придбали,- каже йому товстенький чоловік, указуючи на Чіпку.
- От, не видав! - одказав незнайомий та, не глянувши на Чіпку, перший скочив на повозку.
За його приводом побралося усе товариство: то на одну, то на другу… Швидко вони покотили полем - тільки кінські підкови хляпали та калюка на всі боки розбігалася од прудкої їзди…
Перед світом вертало дві повозки - прямували навпростець до Гудзевого хутора. На них - повно наших рибалок. Деякі лежали та спали; деякі так хилялися - дрімали; а два - поганяло. Доїхали до двору.
Товстенький чоловік скочив з повозки, підійшов до і хати.
- Явдохо! Явдохо! - гукає під вікно.- Відчиниі "Це ж москаль?!-подумав здивований Чіпка. Я-бо й чую, знайоме щось… Так, бач, чого він багатів та щороку строїться?!"
Блиснуло світло у щілину віконниці; скрипнули двері; брязнув цеп біля воріт; кинулись собаки. Ворота розчинилися. Повозки під'їхали до рундука, стали.
- Ну, тепер у хату, пани-молодці! - каже москаль: - повечеряємо. А ми з Сидором коней розпряжемо.
- Давай, розпрягем! - одмовив Сидір по-москов-ській і скочив з повозки до коней.
Повставали й другі з повозок, посунули у темні сіни, а потім - у хату, звідки світилося світло. Чіпка іде за другими, не пам'ятає сам себе: його обхопили і страх і радість… "Може тепер вона не пізна тебе? забула вже?.. А може?.."
Тут саме увійшли у хату. Хата простора, чиста; кру4л)[Д гом стін - липові лави, чисті, аж полискувані; у куті -ку образи мідяні розтворчаті, як у кацапів; по ст-/" нах - під склом картини; стіл - трохи не через усіо хату; на столі свічка горить… у
- Добривечір у хату! - привітали усі москалиху, що стояла посеред хати з ключами у руках.
- Або доброго ранку,- одказала вона..- А хіба воно вже ранок? - пита хтось з гурту.
- Та вже незабаром і світ,- одказує москалиха.
- Бач, а мені, мов, усього година минула, як виїхали.
- Гаразд, мабуть, порались… А чи стоїть же то шкурка за вичинку?
- Питайте он того! - одказує чоловік у московській одежі, тикаючи пальцем на Чіпку.
- Ми оце порішили отаманом його наставити.
- Хто ж то? - питає москалиха, прикро дивлячись на Чіпку.- Щось, мов, знайоме, здається?..
- Чого ти, тітко, обдивляєшся мене, як вовка? Я такий же, як і всі! - каже Чіпка, не видержавши її пильних оглядин.
- Та я немов тебе де бачила?
- Може й бачила… не знаю.
- Чи не Варениченко?
- . Може, й він…
- Хто Варениченко? - пита москаль, увійшовши з Сидором у хату.