"Боже мій!.. що його робити на світі?!" - плаче Оришка-та до попаді: "Матушка!.. я вам сього й того… я вам моток пряжі напряду,-умовте панотця!.."
Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.
ІІІ
Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона його змалку; не бачила дівкою, жінкою; не сподівалася за-мужньою вдовою..!
Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони жили, зробилося якимсь страшним,- стали його оббігати… Казали, що до Метрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його у хаті та насилу з душею вирвався… Непевне місце! Бувало, уночі ніхто не пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям - то й удень забороняли туди бігати…
Місцина справді стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебні, неогороджена, необкопа-на - так рівець невеличкий прокопаний та й годі… Іде скотина - нема перепону - через грядки так і чеше; собаки так і гніздяться-кубла повибивали… Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона, мов, і бадьорилася; а як піднялась лиха година, що замча;, ла не тільки лад в хаті, а й самого Остапа,- то й хата осунулась… Стріха місцями повигнивала, покрівля де-где провалилася, вікна побиті: замість шибок - ганчірки світять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткою аж воняє! І всередині не краще. Стіни чорні, аж цвіллю взялися од води, що дощі, поналивали крізь лиху оселю; черевата піч потріска-1 лась,-диміла, куріла; замість лав якісь кривоногі ослінчики-і сісти на них страшно; стіл-ходором ходить; піл-на п'ядь дошка од дошки: Мотря під холод дві дошки спалила, бо не було чим у хаті про-! курити… Бідота несказанна, злидні невилазні!…
Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й її стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стільки горя прийняли, стільки клопоту звідали… Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожестві?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою…
Літом Мотря стає жати. У Пісках ніхто не приймав,- бо помітили, що в кого Мотря жне - уся нива закрутнями унизана. У сусідньому селі Байраках Мотря хліб заробляла - на жнива становилася.
Що за літо заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й ставало! А було так, що ні дрібка солі, ні пилини борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дівуючи, придбала Мотря, то все позношувала - саме ґноття та рам'я висіло… Як заробить конопель,- то й добре. Помочить їх, висушить, витіпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак літ за двоє, оснує, витче, та й сорочка є; виб'є - спідницю пошиє, юпку… У вибійчаному і в свято ходила. Другі у плахтах та запасках, голови шовковими платками їіовнв'язують, а Мотря з вибійчаної юпки та спідниці-не вилазила. Біленькою хусткою зав'яжеться та й шмарує… Ото буденне й празникове? А що старе, дра-не"- позшиває, позаштопує,- матері старе тіло прикриє або дитині - штанці, куцину… Нужда!! На зиму на всіх одна юпка була. Піде куди Мотря,- сиди, мати, з хлопчиком дома - і не рипайся! Піти треба матері,- сиди, Мотре… бо й чоботи одні!
Робота не страшна, як сила є. Мотря день і ніч в роботі та в роботі; літом - на полі, зимою - дома. А Оришка - стара вже,- нездужала - тільки й того, що доглядає дитини… Як літком немає Мотрі дома,- баба зварить йому їстки, догляне, й нагодує, й спати положить, котка співає…
А й дитина ж то вийшла - на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тільки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другі діти жваві,- як дзиґа крутиться, на місці не всидить… Скажеш йому: дай те! дай дру ге! - як стріла пуститься… Чіпка, як його звали,- не такий, ні! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: "Подай, Чіпко, води! - або - ножа, або - веретено!.." То він і почне: "А де ж воно лежить, чи стоїть?" Отак розпитає, повагом устане, повагом піде, підніме й повагом подасть. Мотря за це не любила Чіпки.- "Десь
Чіпка у нас буде дуже велике ледащо! - жаліється Оришці: - Йому як що робити, то треба за тиждень рагадувати, щоб роздумався.. А іноді, було, й буханця уліпить Чіпці у спину, щоб довго "не роздумував".'" Тоді Чіпка руки опустить, реве на всю хатд". Є, значить, робота бабі! Оришка справді душі не чула в Чіпці: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надає, й іграшок яких там - полив'яного півника, свистілочку; а їсти - сама не доїсть - йому зоставляє…
Як підріс Чіпка - став бігати, то вибіжить, було, з двору на вигін та прямо до дітвори так і чеше. Так же й дітвора його не приймає. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а іноді поб'ють та й проженуть… Не-дурно пани своїм родом величаються. На селі теж розпитують - хто якого роду. Тільки те неоднаково, що в городі питають: чим той рід уславився - чи давністю, чи боями, чи послугами? А село знає одну славу - честь. Тим на селі й питають: чи "чесного" роду? А тоді вже й братаються… Чіпка був "виродок"… Як же Чіпку прийняти дітям до іграшки?! Хіба, щоб поглумитися…
- Виродок іде! - кричить, забачивши здалека Чіпку, білоголовий, миршавенький хлопчик.
- Запорток! - підхопить другий…- Ходім до його!
Побіжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь і скубне Чіпку за чорне волосся. Окрутнеться Чіпка, насупить брови, скривиться, тільки очима світить… Злі Чіпчині очі, та недобрі й діти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чіпка. А ті - за боки беруться зо сміху…
- Чіпко! де ти взявся? - смикнувши Чіпку за полу, питає хто з хлопців.. Мовчить Чіпка - сопе.
- Ти з яйця вилупився?! - знову другий… Усі зареготались. Чіпка похнюпить голову, потупить в землю очі, копирсає нігтем під нігтем.
- Ні!.. мене бабуся на вгороді піймала… в бур'яні,- одмовляє понуро та все копирсає під нігтем. Регіт - аж вигін розлягається.
- Так ти. Чіпко, з бур'яну взявсь?..
- Ні…
- А де ж твій батько, коли ти не з бур'яну?
- Не знаю…
- То-то й є… ти байстрюк!..
- Брешеш!..- зиркнув, як той вовк, Чіпка.
- А хто ж ти?
- Я… Чіпка.
- Ти - Чепіга, а не Чіпка! - крикне хто з середини - і вскубне Чіпку…
- Чого ти скубешся? - з плачем вимовля Чіпка.- Постій, я бабусі скажу,- вона тобі дасть!
- Боюсь я твоєї бабусі,- куди ж пак! - одказує хлопець та й знову вскубне.
За ним другий, третій. Повертається Чіпка на всі боки в крузі, як ведмідь на цепу, а хлопці регочуться та за чуприну смичуть - аж поки не розплачеться Чіпка. Тоді візьмуть та й проженуть його геть.
Іде Чіпка додому,- іде та й плаче.
- Чого ти. Чіпко, плачеш? - стріва Оришка. Чіпка жаліється, плаче… Бере його Оришка за руку, поведе у хату, почне умовляти:
- Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач, які то лихі діти: б'ють тебе, малого, зобижають… Не ходи!..
Утишиться трохи Чіпка, сяде на колінах у баби або приляже голівкою. Щоб забавити дитину, почне йому /баба казочку про рябеньку курочку або про горобця - доброго молодця… Чіпка слухає-й дума: "І чого отой дід з бабою плаче? чого тая курочка кудкудаче?.. І чому тій билині зразу не поколихати горобця - доброго молодця?!."
Дуже любив Чіпка казки слухати. В казках його зроду розумна голова знаходила немалу роботу. Казка була йому не вигадкою, а билицею. Не раз хлоп'я рівняло казку до життя, а життя до казки - і само собі міркувало, дивувалося… В казці звірі та птиці те саме й так само говорять, як і люди… А так - птиці щебечуть, воли ревуть, собаки гавкають… І ніхто не знає, що вони кажуть… "А добре б-дознатись: що то каже скотина, як іде ревучи з поля додому? яку пісню співає пташка у лузі?.. І чого - одні пташки так гарно щебечуть, а от горобці - тільки цвірінькають?! І про що то розмовляє травиця між собою, коли, мов жива, шелестить малими листочками?.."
- - Чи воли, бабусю, говорять?..- питає Чіпка в Оришки.
- Бог їх зна, сину… Кажуть би то, що говорять.
- А птиці?
- І птиці говорять…
- Як же вони говорять? Про що вони говорять?..- допитується.
І розказує баба, як уміє, про все те Чіпці. "Скот, мов, ніколи не реве без нужди… Як вертається додому та реве - то він радіє, що скоро дома буде та спочине… А може, голодний, то поїсть, підживиться… А птиці щебечуть так, як сам господь дав: одній сказав гарно щебетати, а другій - ні. От соловейко - як гарно співає? Він був колись людиною, та став пташкою…" Та й зачне розказувати, як одна мати та прокляла своїх діток,- сина й дочку,- що вбили її мужа-ужа… Синок каже: "Не вбивай, сестро!" А сестра не послухала - вбила. За те мати й прокляла їх. Синові ж каже: "Лети ти, сину, сірим соловейком та щебечи людям і пізно й раненько: щоб тебе люди слухали - й не наслухались! - А ти,- каже,- дочко, стань жалкою кропивою: щоб тебе люди проклинали, щоб тебе з городів викидали!" - От син полетів соловейком, а дочка стала кропивою… То-то: як соловейко щебече, то увесь мир його слуха - так гарно! А кропиву завжди виривають, як погане зілля,- щоб і городини не глушило, й людей не жалило!"