- Та ось - цей! - указує москалиха на Чіпку.
- Ні, жінко,-каже, усміхаючись, москаль:-то". мабуть, обух або довбня, а не вареник! Не так він від одного замаху уложив того кацапа, що в Гершка ночував. А кацап - я тобі скажу - все одно, що ведмідь… Як піймав мене у лабети, як придавив,- то в мене й дух у п'яти заліз! Добре знаю, що, коли б не він,- тільки б і світа бачив… Хіба б, може, одні кіс-точки привезли додому,- та й ті не цілі: потрощив би проклятий ведмеда… Оже, спасибі, виручив!..
- За те, мабуть, немала й камза перепала? - питає хтось.
- Та буде з нас,- одказує Чіпка, витягаючи гаман з кишені й кидаючи на стіл.- Трохи лиш чи не більш од жидівських! - та, витягши другий, кинув теж •на стіл. Усі так і обступили кругом столу.
- Та ще вспіємо, братця, поділити,- обізвався Максим.-А тепер ось що, стара: чи нема там чого попоїсти братчикам?
Явдоха кинулась у другу хату. Незабаром цілий стіл • був заставлений усякою стравою: борщем, кашею, печеним поросям. Видно, москалиха дожидала гостей з роботи,- наготувала всячини…
Метнувся Максим і собі. Де не взялося півбарила горілки.
Позалазили братчики за стіл, обсіли на ослонах навкруги. Пройшов Максим разів зо два кругом чаркою,- на дні барила тільки торохтіла воронка. Усі кинулись на страву, мов три дні не їли… Явдоха вийшла у другу хату.
- Чи ти, Галю, не знаєш Варениченка? - пита москалиха дочку, увійшовши до неї в хатину.
- Якого Варениченка? Ні, не знаю.
- А того, що живе за Шсками?.. Того Вареника, що-розказують-разом на двох жінках був жонатий?..
- Ні, не знаю.
- Ось піди назнарошне подивися: який з його красень! широкоплечий; волос, як галка, чорний; а очі… карі, ясні та блискучі!
Галя устала з ліжка, накинула швиденько на себе і спідницю, керсетку на плечі, ухопила печене порося - пішла.
- А й ти вже виспалась? - пита її батько.
Галя нічого не одказала. Вона поставила печеню на стіл, сама задивилася на Чіпку.
- Здоров був, давній знайомий! - мовила вона до його, любенько усміхаючись.
- Здоров, Галю,- одмовля Чіпка.
Серце у його забилось; любо йому стало, весело, що Галя ще й досі пам'ятає його.
- А ти як його знаєш? - пита її батько.
- Він мене, поганий, злякав був - отут на полі,- защебетала весело до батька Галя, вказуючи рукою у той бік, де злякав її Чіпка.
- Як же він тебе злякав?
- А так: я сиділа, вінок плела; а він скрався - та й злякав…
- Ага… Ну, йди ж спати, сороко! - каже батько.
- А то зостануся тут - на його дивитись, чи до?! - хутко вимовила Галя й торкнула з хати.
"Раю мій… щастя моє! - подумав Чіпка.- Ще ж ти не втекло від мене й досі?!."
Шсля вечері поділилися грішми; заховав кожен по три сотні. Потім унесли соломи, розіслали долі, заслали ряднами, полягали покотом.
Незабаром усі, як побиті, поснули. Один Чіпка не спить. Перекидається з одного боку на другий, мов що кусає його; душно йому, важко; плющить він очі… Йому ввижається Галя. Така ж весела, хороша,- хоч би на крихту змінилася; така ж смілива, жартівлива… "А то ж то й вона,- дума Чіпка,- розбишацька дочка!.. Дивно й чудно… Хай ми: волоцюги, пройдисвіти,- часом без шматка хліба, у драній одежині, без шага грошей за душею, з одними голими руками, босими ногами та з голодними ротами… ні добра, ні достатків… хай ми крадемо, розбиваємо… голову під усякі пригоди підставляємо… хай, кажу, ми… А москаль?.. Хата - як рай той; жінка - як пані; одним одна дочка - янгол… а худоби всякої, багатства?.. А й він!.. І він - такий же бурлака, такий же злодюга, розбишака, як наш братії. Чого?.. для чого?.. Навіщо це йому?.. Чудно й дивно!"
І лупить Чіпка свої очі у темну темноту, дивиться-доглядається, прислухається… Нічого ні видно, ні чут-но. Тихо, сумно… Ось щось зразу залопотіло… Мороз пробіг вподовж спини; волосся полізло вгору… "Ку-ку-ріку-у-у!" - прокричав десь поблизу півень - і замовк… Чіпка сплюнув, перекинувся на другий бік. Знову тихо, сумно… Ось хтось з товариства гуконув сонним голосом: "Глуши, брат його!.. глуши!.. А ну-яу… от-так його! от-так!.." Глухо пронісся той викрик по хаті; страшно, тяжко, немов голос з-під землі; черкнувся він Чіпчиного вуха та й замер… наче проглинула його тьма темна. "І сниться ж йому, що недавно очевидячки було!" - подумав, здригнувши. Чіпка… А тут сон - мов безвісти забіг, і на думку не зійде. "Піти хоч люльки покурити".
Устав Чіпка тихо, налапав двері, нишком вийшов у сіни. Темно, хоч око виколи. Насилу Чіпка намацав сінешні двері. Загарчали вони, як собаки, не відчиняю- чись. Одначе важка рука Чіпчина їх подужала: вони подалися-таки геть, зарізавшись у долівку…
Він вийшов на рундук. Дощ пороснув йому у гаряче лице - густий та холодний.
- Пху, навісний! коли вже ти перестанеш? - сказав уголос Чіпка та й подався у сіни, витираючи свиткою вид. Далі - став над порогом, послав руку в кишеню, витяг гаман, люльку, наложив тютюном, налапав у гамані крицю, кремінь, приложив губку… Черк! І посипались, як зорі, ясні іскорки додолу. Темнота усміхнулася, побачивши хоч невеличкий світочок… Губка засичала на кремені. Узяв її Чіпка обережно, положив у люльку, придавив нігтем. Потяг раз, удруге,- осіяли сіни, й важкий дим потягся невеличкими мотузочками, закручуючись угорі, мішаючись з темрявою… Стукнув верхняк, дзенькнула криця об кремінь, падаючи в гаман, і, зашморгнувши його, послав Чіпка назад у кишеню.
Обперся Чіпка об одвірки, одхилив трохи двері, випускав дим надвір, де він змішувався з дощем і зникав у темряві. А темрява стояла страшенна, чорна: дальше одвірків нічого Чіпка не бачив, хоч як не прищурював своїх бистрих очей, як не придивлявся, щоб розглядіти, як воно у москаля в дворі… Одні тільки вертунці часом літали перед його очима.
Коли це, чує Чіпка, рипнули двері. Чиясь тиха по- і ступ зашамотіла у сінях. Чіпка одкрив верхняк, потяг люльку,- огонь осіяв сіни і… диво… перед Чіпкою стояла Галя! У тонкій білій сорочечці, трохи розхристаній, у одній спідниці, з розкинутими косами, що, як дві гадини, спадали на її білу шию і спускалися на мов витзчені з білого мармуру плечі, стояла вона перед ним, як русалка, з кухликом у руках.
- Галю! - тихо скрикнув Чіпка.
- А ти чого, бузувіре, тут у сінях кадиш? Напер, кажеш, повні сіни, що й дихнути не можна! - защебетала вона, пізнавши Чіпку.
- Галочко!.. чого ти боса вийшла?.. Тепер дощ, ка-, люка… покаляєш свої білі ніженята…
- А тобі що за діло? Хіба ти їх кохав?
- Хоч не кохав, та укохав, Галю,- шепче стиха Чіпка, ледве переводячи дух.
- О, ви всі любі та жалісливі… А людей, як курей, ріжете! - промовила вона суворо.
Голос її окликався гнівом, докорою, огидою. "А твій батько?-подумав Чіпка.-А сама ти?.."-трохи не сказав, та язик став руба, у грудях дух сперло.
- Хіба ми ріжемо? - ледве вимовив, перевівши дух: -ми тільки рівняємо багатих з бідними…
- Рівняєте?! Геть, пусти! я кухоль виполощу… Одіпхнула вона Чіпку од одвірків. Він подався у сіни. Галя вийшла на рундук, линула воду з кухля, а дощ їй пороснув прямо у вид.
- Ух! - задрижавши, скрикнула вона,- яке холодне…- та мерщій у сіни - прямо на груди Чіпці, котрий однією рукою держався за одвірки, а другою за двері.
Як почув Чіпка, що до його грудей приникли її гарячі груди,- опустив розставлені руки та й обвив їх кругом її стану… Галя затрусилася, порвалася вперед… та й схилила на його груди свою голову.
- Галочко!.. рибочко моя!..- шепче Чіпка, а в самого серце, як молотком, гамселить об груди.- Ти -мене любиш?.. зірочко моя!..- очі його засвітили на всі сіни, як у звірюки, коли вона кидається на свою здобич.
- Пусти… пусти мене!..-пручається Галя.-Іди собі… геть! А сама ще ближче, ще дужче горнулася до його.
Незчувся Чіпка, коли опустився на долівку; незчувся, як посадив Галю на коліна до себе; незчулася й Галя, як приникла головою на його груди… Затріпалось в неї серце, як пліточка в неводі… Мовчать обоє… Хвилина… друга… третя…
- Де це ти був ціле літо?..- шепче вона,- що на поле не виходив?.. Хтось другий ходив замість тебе… То твій брат?