Сунула йому кисет у руку, а сама швидше за хвіртку. Глянув Чіпка на кисет… Що за біс? Тютюну було не більше жмені, а це так оддулося… Що воно? Розшморгнув, полапав-м'яке; витяга-другий кисет, з синьої шовкової матерії, вишитий червоними квітками й кругом обсаджений червоними китицями!.. Очі в його заграли; по виду розлився усміх..,
- Любо моя!.. кохання моє!-прошептав він і весело повернув до товариства.
XXIV
Цілий тиждень лив дощ, як з відра. Цілий тиждень не виходив Чіпка з двору. Усе собі по хазяйству: то коло того, то коло другого.
- Знаєш що, сину? - каже йому одного вечора мати, прядучи вовну,- знаєш що? Оце я дивлюся на тебе й на себе та й думаю: я вже стара, нікчемна стала; уже мені важко іноді й у печі витопити… Чую, як сила моя упада, смерть наближається… Ти б одружився, сину! Не доки його одкладати… Уже, слава тобі господи, другі твоїх літ дітками любуються, а ти все бурлакуєш та, мов загубив що, ходиш… Хіба мало дівчат у селі? Сподобай яку та, поки пилипівка не зайшла, одружися, сину… І сам не будеш світом нудити, й мені поміч буде!
- Шкода, мамо! Нема по мені дівчат на селі.
- Чому нема, сину? Он, Христя Бондарівна, Мотря Книшівна або Катря Остапійчина? Чим не дівчата?.. Що небагаті? Та багата й не піде, сину, на такі злидні, як у нас… А все ж вони дівчата як слід: хорошого, чесного роду, робочі, слухняні… Оженися, сину, оженися, мій голубе! Хай хоч на старість доведеться мені тебе у парі побачити…
- Шкода, мамо.
- Чого шкода? Шкода, кажуть, лихий чоловік! Доки ж його отак волочитися? поки й голова посивіє?!. - Прийде пора,- прийде сама.
- Хіба яка городянська повія… А вже доброї не діждеш, щоб прийшла сама.
- Уже яка буде, така й буде.
Замовкла мати: бачить - не переможе сина. Замовк і Чіпка, думаючи своє про себе.
Після ції розмови діждали неділі. Хмуре небо розгодинилось, блиснуло сонечко ясне, повінув вітрець,- стряхла трохи земля.
- Я, мамо,- каже Чіпка,- піду в Омельник на Ярмарок: чи не куплю коняки?
- Боже тобі поможи, сину! Тільки - навіщо' ти на зиму її купиш? Чим її прогодуємо?
- Та вже знайдемо чимсь.
Знявся Чіпка після раннього обіду, пішов… тільки не в Омельник, а прямісінько до Ґудзя на хутір.
Прийшов до двору,-всюди позачиняно, позапирано. Почав Чіпка дьоргати хвіртку: хвіртка була заперта. Дві собаки кинулось до воріт, брязкаючи цепами.
- Хто там? - гукає голос з двору.
- Це я. Одчиніть!
- Хто - я?
- Чи дядько Максим дома?
- Ні, нема.
- А де ж?
- Поїхали у Омельник на ярмарок.
- А тітка Явдоха?
- Та й мати ж з ними.
- То це ти, Галю? - пізнав її Чіпка по голосу.
- А ти хто?
- Та відчиняй уже - тоді побачиш! Пізнала й Галя Чіпку; хутенько побігла до хвіртки, одщепнула.
- Чого це ти прийшов?
- Тебе одвідати… як поживаєш, моя горличко? Галя мовчала. Глянув на неї Чіпка та й здивувався: пожовкла, з лиця спала, зморщилась…
- Що з тобою, Галю? - аж скрикнув.- На тобі лиця не знать… Ти недужа?
- Та йди вже у двір,- сердито одказала вона, а нетерплячою.- Стану я під двором розмовляти…
Чіпка увійшов у двір. Галя зачинила хвіртку, защепнула й повела його у свою хатину.
Хатиночка, як чашечка: невеличка, чиста, ясна, весела. На покуті стояли образи у срібних шатах, заквітчані васильками, гвоздиками, безсмертниками; перед образами на срібному ретязьку висіла срібна лампадка. У тому ж таки кутку - стіл столярної роботи; у другому - ліжко, заслане м'яким шовковим коцем; попід стіною невеличкі стульці. Всюди так хороше, чисто; пахощі од васильків та м'яти окривали усю хату, лоскотали чуття-Чіпці здалося, що він у рай уступив… Усе б гаразд, якби не така сумна Галя!
- Ти нездужаєш, Галю? - знову пита її Чіпка, пильно дивлячись у вічі.
- Ні, здорова… тільки невесело чогось… так щось за серце ссе.
- А я тобі й не дякую за кисет,- мовить, здумавши, Чіпка.- Спасибі тобі! Чи не сама, бува, й гаптувала?..
- Який кисет? - питає Галя, звівши на його свої задумані очі.
- А той, що ти в мій вложила, як забув свого…
- Коли? Що це ти - збожеволів, чи що?
- А хто ж то вложив?
- Та коли?
- Та тоді ж, як мій вертала.
- А я почім знаю?.. Стала б я такому… кисет дарувати!! От, ще не видано!.. - веселіше защебетала вона.
По голосу пізнав Чіпка свою недавню Галю, жартівливу й веселу. Серце його зраділо, очі заблищали.
- Галочко! - почав він.
Галя дивилася прямо йому в вічі гостро-гостро… Чіпці стало ніяково.
- Та чого це ти справді сьогодні така, мов не на той бік устала? - спитав він, сідаючи близько коло неї.
- А тобі що за діло?
- Галочко!..
- Геть к бісу! Все б тільки дурити… з ума зводити…
- Галочко.
- Геть, одчепись!..
Устала вона од його, одійшла, сіла край вікна, що виходило прямо на поле, та й послала очі далеко-далеко, де сходились тумани з туманами, де сивіло небо, спускаючи краї свої на землю. По личку її, сумному й жовтому, раз поз раз пробігали якісь смужки. Чіпка дивився на неї та дивувався, що з нею сталося… А вона не спускала очей з вікна. Чіпка бачив, як вона поблідла, як заблищали в неї очі, як дві гарячі сльози скотилося по личку… додолу. Він дивився на все це, а серце його неначе хто давив у лещатах - так йому було боляче та трудно…
- Галю! рибонько моя! чого ти плачеш? - питав він, підступивши до неї.- Чому ти не повідаєш мені свого горя?
Галя закрила очі руками, захитала головою… Чіпка присунувся до неї.
- Галочко!.. любая моя!
Вона схилила на косяк голову, стиха плакала.
- А я думав…- каже Чіпка, стиха доторкнувшись до голови її.- А я думав: піду до неї… провідаю її… Мати скребе голову: женись та й женись!.. дівчат мені рає… (Галя притихла, наче заснула.) Та не приймає їх моє серце… Піду, думаю, до своєї голубоньки… скажу їй…
Та, тихо схилившись, злегенька поцілував він Галю в незакриту щічку. Галя здригнула, підвелася… Очі заплакані; личко од натовпу почуття і а від сліз го-. ріло. Глянула вона на його та якось жалісно запитала:
- Чому ж ти батькові та матері не сказав?..
- Я хотів, моя горличко, тебе попереду спитати… Чи підеш за мене?.. чи вподобала мене, моє кохання?..
Галя - мов ожила. Випрямилась, довго й пильно дивилася на Чіпку - немов вивідувала правди. А це зразу, як заломить свої руки - аж пальці захрущали… У очах у неї заграла одрада не одрада, зло не зло- щось добре, любе, а разом хиже й лихе.
- Чому ж ти мені давно цього не сказав? - скрикнула вона.- Чому ти не сказав мені цього тоді, як я вільна була?.. як вінок плела?.. Як по широкому полю, по луках квітки збирала?.. Гуляла по світу,- нема впину, нема заборони… А тепер?.. тепер…
Вона знову заламала руки,- знову, як поламані, захрущали пальці; на очі навернулися сльози - от-от бризнуть…
Чіпка - сам не свій. Зблід на виду, опустив голову - їа нешвидко вже стиха, боязко запитав:
- Що ж тепер, Галю? що?… Скажи мені… все, все!..
- Шкода… засватана вже я!..
З очей хлинули сльози у неї, облили личко… Закрила вона його рукавом, знову опустилася коло вікна на стулець, схилила на руку голову та нерозважно плакала…
Як хто гострий ніж угородив Чіпці у серце,- так невеличкі ті три слова. Як хто обухом гамселив у його голову,- так одзивалося в ній гірке ридання Галине… Він хапався за думку,- що тепер робити,- та голова й пам'ять уже не служили йому… Думки рвалися на шматочки; він силився звести їх докупи, напрягав розум… та, здається, й розум його покинув… Нічого не пригадає… Чує тільки, як у голові гуде, шумить, дзвонить; як серце раз поз раз тіпається, наче збирається вискочити…
Не знаючи, як, з чого почати, він вхопився за першу думку, насилу вимовив: