Зелений байраче, на яр похилився;
Молодий козаче, чого зажурився?..
Спершу тихо, протяжне виливалася пісня, й чутно у ній було тугу невимовну, плач гіркий-задавлений; далі голос все дужчав, міцнішав, розвертався на всі боки і, як зимні заводи вітру, розлягався журбою по пустельному полю…
Тільки мені й пари - що очиці карі…
- лунала пісня; а поле, мов ще дужче почорніло, аж насупилось…
XXV
Вернувся Чіпка додому та зараз кинувся по хазяй-р,ду - не заглянув і в хату. Мати тільки бачила, як він овечатам підкладав просяної соломи.
Настав вечір. Мати розпалила піч, наставила вечерю варити. Уже вечеря поспіла, а Чіпка не входив у хату. Мати засунула у жар страву, прийнялась перемивати посудину, підмітати хату. Уже й коло посудини упоралась, і хату 'підмела,- не йде Чіпка.
- Що це він там так забарився? - промовила Мот-ря сама до себе та й вийшла погукати.
Гукала-гукала,- не чутно. Увійшла вона в хату, підождала ще трохи - немає. Материне серце стала розбирати досада.
- Якби знала, не заходжувалася б і коло вечері… Хоч би був у хату наплював, сказав - чи дома ночуватиме, чи знову повіється на всю ніч… Побила мене лиха година та нещаслива з тими побіганками! Та то ж день у день, ніч у ніч! Мабуть, назнав десь повію всесвітню та й віється…
З досади висунула вона галушки з печі, усипала трохи у миску, сама сіла вечеряти. Настромила одну галушку на спичку, укусила раз, удруге - та й удавилася… Сьорбнула ложку щерби - та й загадалася… Галушка на спичці захолола; щерба у мисці застигла, заволоклася зверху сірою плівкою… Як здумала Мотря знову їсти, то все вже загусло, захололо. Вона підвелась, поставила вечерю на припічку, обмила ложку й миску - та й полізла на піч спати… Думки про сина обступили її й не підпускали сну…
А Чіпка тим часом справляв своє діло у Крутому Яру. Там, на пивниці у жида, служив Лушня. Чіпка ото прийшов до його та застав Лушню сонного. Прогулявши перед тим цілий день, Лушня надвечір знемігся та, завалившись на солому в стодолі, захріп мертвецьким сном. Довго Чіпка нудився, поки знайшов його.
- Тимофію! Тимофію! - гукав Чіпка, качаючи Лушню з боку на бік.- Чув? Тимофію!..
Тимофій тільки мукав та гикав. Чіпка довго вовтузився: перекидав його, підводив… Наостанку, розсер- дившись, штовхнув Лушню під бік ногою. Той скрикнув і розкрив очі.
- Якого ти чортового батька? - гукнув він, та, не глядя на Чіпку, знову повалився опукою на солому.
- Тимофію! - гукає Чіпка, стоячи над ним.
- Чого?
- Устань…
Лушня зирнув, ледве піднявши вгору верхні вії.
- Це ти. Чіпко? чого ти?..
- Уставай!.. Треба.
- А що там? - повернувшись до Чіпки лицем, пита Лушня.
- Ти не знаєш, де Сидір живе?
- Я й Сидора не знаю… Який це?
- Москаль… Той, що… пам'ятаєш?
- Не знаю!..- одказав Лушня, чухаючись та зітхаючи.
- Сидора-москаля не знаєш?
- Та самого знаю, та не знаю, де живе.
- Так, може, тут хто з ваших знає? - Не знаю…- позіхаючи, одказує Лушня. Чіпка зозла поскріб потилицю.
- Тут є у вас на пивниці пушкарі, мабуть, вони знають…
- І того не знаю…
- Що ж ти знаєш? - скрикнув з серцем Чіпка.
- Нічого не знаю,- одказав понуро Лушня й перекинувся на бік.
Чіпка плюнув, вийшов з клуні. Серце його пекла досада… "Піти б до Петра та до Якима? - подумав він.-Так же не блигий світ: треба ж на Побиванку теліпатись…" Він знову вернувся до Лушні.
- Тимофію! та скажи, христа ради…
- Що ж я тобі скажу?.. І чого йому так припало до того Сидора?!
- Іроде! гаспиде! - закричав Чіпка: - напився, що й язика не повернеш у роті, то йому й байдуже, що тут з тебе жили тягне…
- А-ай, гос-по-ди!..- позіхаючи, каже Лушня.- Ходімо вже…- та й устає.
Чіпці трохи полегшало. Вийшли вони з клуні, напрямились до хати, де жили робочі з пивниці.
Клуня стояла оддалеки. Треба було переходити до хати через пустиння. Тут вони стріли метку москалів, котрі йшли до пивниці випити пива. В той час уже добре смеркалося. Вони поздоровкались з москалями і швиденько поминули їх. Коли це - щось ударило Чіпку ззаду по плечі.
- Здоров, Чіпка!
Чіпка оглянувся,- Сидір.
- А-а, здоров, Сидоре!
- Куда ефто вы? - питає Сидір.
- Та тебе шукаємо,- одказав Чіпка.
- Ну, вот й хорошо. Найдем вместе пива ви ньем.
- Ви ж ідіть собі, а я піду спати,- каже, одрі зняючись, Лушня. Чіпка пішов з москалями.
- Сидоре! я до тебе маю д1ло,-каже Чіпка, коли вже підпили трохи.
- Какое? говори!
- Та…-мнучись, одказує Чіпка, - люди чужі…
- Говори-говори: ато, брат, свои.
- Та хоч і свої, та не можна…
- Ну, пойдем походим. Ви, братцы, обождите. Я - сичас,- обернувся Сидір до москалів.
Вийшли вони удвох з хати, почали ходити по пустоті, кругом пивниці. Ніч уже зовсім налягла на землю,. а в додаток ще й туман піднімався. Було темно й вогко. Чіпка почув, що у його якось страшно затіпалось серце, мов ще ніколи так не билося; у грудях спирало дух, важко було дихати… "Що - як не схоче?" - думав він. Серце в його хололо, він не знав, з якого боку підступити до Сидора.
- Ну, что ж ти? - не видержав Сидір.
- Та бач, Сидоре… Я чув - ти женишся…
- Да. А что?
- Та, кажуть, либонь молода не хоче…
- Как, не хочет?.. Да что молода, коли отец с ма-терью слово дали!.. Что же ей еще?
- Та воно, бач, нічого… Яке тільки ваше життя буде?.. Не з ними ж тобі жити, а з жінкою.
- А коли не будет спушаться - ефто на што? - і показав кулака.
Чіпку пройняв наскрізь страх і холод.
- Сидоре!.. не губи душі!..- бовкнув Чіпка зопалу та й сам схаменувся, та було вже пізно.
- Какой души? - питає здивований Сидір. "Виручай, милий боже!"'-подумав Чіпка і голосно промовив:
- Вона тебе не кохає… Ми з нею давно знаємось, та…
- Может быть, хочешь, чтобы я уступил тебе? •- перебив його Сидір.-Не, брат: не бывать ефтомуі
- Ти, як москаль, брате Сидоре, всюди вештаєшся, всюди ходиш з полком,- ти собі знайдеш десь кращу…
- Да что тьг, брат? Ведь я издержался… Четвертную фельдфебелю дал, пятидесятирублевку ротному, штобы только позволил; да еще покупок сделал руб-лев на пятьдесят…
- Я тобі, коли хоч, удвоє верну…
- Да как же, братец? Ведь меня спросят: почему не женился? тогда что?..
- Скажи, що розійшлися… Молода недужа, або що… Уваж, Сидоре! Прошу тебе: уваж!.. зараз і гроші дам.
- Да ано, брат, так… Только - как же быть-то?.. ты разве з нею - таво?
- Та, кажу ж тобі, ми з нею давно покохалися… Вона мені й сказала: як віддадуть за тебе,- сама на себе руки наложе…
- Ишь ты!.. еще отвечать придется…
- Еге ж… Не губи, Сидоре, душі!.. Я знаю: ти яо-ловік добрий…
- А что же я ему-то скажу, отцу?
- Сплети що… Скажеш: походу дожидають… через те й не дозволено. А я вже, брате, вдобавок замогори-чу хоч і всю вашу роту… щоб мовчали…
- Нешто так?.. Пожалуй…- роздумуючи, згоджується Сидір. Чіпка так і повис йому на в'язи:
- Сидоре! братіку!.. гуляй же тепер! гуляй!.. Ходім, зараз гроші дам.
Вернулись вони в пивницю, розквиталися. Чіпка напоїв Сидора й москалів, що з ним прийшли, та на радощах і сам так лизнув, що насилу виліз з хати. Одначе подумав: чи йти додому, чи тут спати?.. Так доплівся до клуні, де Лушня спав. "Ні, щоб мати не лаяла, тут засну",- подумав, уступивши в клуню. Незабаром він захріп коло Лушні, як задавлений…