- Дивіться, мамо: чи так гарно буде? - питає вона свекрухи, показуючи шитво.
- Та гарно, моя дитино, одказує Мотря радо.
- Мені здається, якби ще сюди вкинути синього, а сюди - зеленого, то тоді б саме добре було…
- Нащо ти, дочко, над тим свою голову морочиш та очі збавляєш? Помережала б там як-небудь та й годі! Адже ж ходив до сього не тільки в шитих, а часом в таких, що руб руба позиває… Та й байдуже було!
- Яка ж я, мамо, буду добра жінка, коли сорочки своєму чоловікові не вишию? Я б йому, які найкращі зразки є, усі б, здається, вимережила… Та горенько - не знаю всіх!
- Спасибі тобі, дочко, за твою ласку як до його, так і до мене! Як ти увійшла до нас, то мов праведне сонце вступило в хату, немов нам очі розв'язала, світ повила рожевим квітом… А якби знала, як то спершу було? Як ні хліба, ні одежини… та треба щодня на роботу йти… А він ще малий був - і його іноді з собою несеш. А коли кинеш дома, хоч і на бабу - царство небесне! - то за думками світа білого не бачиш… Чи не сталося що йому? чи не наробив чого він?.. Настане вечір,- як бога, мов віками, дожидаєш його та, кинувши працю, стрілою додому поспішаєш. Добігаєш, бачиш - він грається коло хати… Слава тобі, господи, що щасливо усе!.. Або зимою… застукають тріскучі морози, зніметься завірюха, хуртовина… ані одітися, ані обутися!.. А тут у хаті - хоч вовків гони… й топ-лива кат має… 0х1 випила й я за свій вік гірку, та ще й повну!.. А тепер, дяка господові, хоч на старість заспокоєна… Може, пошле господь й вмерти в такому спокої… Буду за тебе, моя дитино, з того світа молитви слати, щоб вам, мої рідні, щастило вік звікувати та своїх діток до розуму довести.
Галя слуха-слуха таку сумну приповістку про таке гірке та злиденне життя - та аж страх її візьме… Вона не тільки нічого того не бачила й не знала, а навіть ніколи й не думала… Жаль давив її серце за свекруху…
"Недаром вона така стара, слаба, виморена, висушена!" - думала Галя.
- Ви мені, як рідна мати! - обертається вона з щирим серцем до свекрухи: - скільки-то ви горя на своїм віку звідали!.. Чи то ж то й Чіпка усе те терпів, мамо?
- Авжеж, дочко! Його оцими руками й виносила й вигодувала… і він дознав, почім ківш лиха!
- Через те ж він і смутний такий, того й нерадісний завжди… От я: зросла в доволлі та в розкоші, нічого того не знала… завжди весела, співоча…
- Дай, господи, співати - не дай тільки плакати! - одказує радо Мотря. І не налюбується й не навтішається невісткою.
Тільки іноді, темної ночі, коли буря надворі виє та плаче у димарі, як сова, квилить та стогне, у вікна стукаючи кім'ями снігу, мов пізній подорожній; коли все спить під заводи лихої години,- тільки старим людям не спиться - ворочаються вони з боку на бік, стогнучи та охаючи,- болять у них старі кості, натруджені замолоду непосильною працею, а сумні думки, як чорна галич, окривають старечі голови,- тільки у таку добу закрадався сум у Мотрину душу і, як у жмені, зжимав гірким життям поточене серце…
"Що воно за знак? - думала вона: - така багачка, вродлива а покохала такого убогого?.. Хай і покохала - молода кров шпарка, серце гаряче: западе дівці парубок у око,- не встережеться, як і покохає… Та куди ж батько та мати дивилися?.. А тут батько й мати не сперечалися… Мабуть, шкода стало дитини, як вона з кохання побивається… Та хіба трохи без кохання береться?.. Рідні заборонять, коли спізнається з нерівнею… А тут і рідні нічого… Правда, Чіпка мій моторний, удатний, золоті у його руки й голова неабияка… То що ж? все ж таки нерівня!.. Перші, кажуть, любощі - дурниця… А прохолоне серце - підуть докори та перекори: ланець, голодрабець!.. А може, вона не така… Здається, Галя добра… От же мене й, не кохає, а як жалує! Ох боже, боже! пошли їм щастя, господи!.. Мені що, старій? аби вони не нарікали на долю… Я вмру; їм жити… хоч би ж хоч умерти спокійно!"
Отакі думки, як легенькі хмари серед ясного дня, перепливали в голові старої матері. Оже, як там: сонце тепле та ясне,- підплили хмарки угору, пройняв їх гарячий його світ, побілив їх, розтопив, повінув теплий вітрець-розвіяв… Так і тут: доля світила та гріла й не давала простору та волі смутній думці кинути темну тінь на їх щастя… Мотря більше раділа, ніж журилася, і весела поглядала на дітей, як вони голубились.
А вони справді - як ті голуби: де одно, там і друге. Чи він робить що, а в неї вільна хвилина,- вже вона коло його: коли не помагає, піддержує що, то так стоїть та дивиться; чи вона робить,-він з рук хапає, щоб їй легше було.
- Галю! найми наймичку,- каже він, дивлячись, як вона втомилася коло печі, золійники вергаючи.- Невже все те тобі своїми руками ворочати? Ти й коло корови, і коло печі, й коло шитва,- та все одна, все сама.
- Наймичку? - питає, здивувавшись, Галя.- Навіщо? Щоб вона своїми нечистими руками тобі страву готувала? Хай їй!
- Пожалкуй себе, Галю, свого здоров'я…
- А що моє здоров'я? Хіба ще не викохала та не виростила, у матері гуляючи? Задля тебе, мій голубе, хоч і руки натруджу, то не шкода… Ти замолоду натерпівся всього - поживи хоч зо мною в доволлі… І яке воно тобі те щастя здасться, коли до всього я сама своїх рук не доложу, не поклопочуся біля всячини… Ні, не треба… Не хочу я наймички!
Чіпка слухав ту любу мову жінчину, а серце його проймала радість щастя…
- Доле моя! щастя моє! - пригортаючи міцно до себе Галю, шептав він увечері.- Ти ж мені радість у двір принесла; ти з моїх очей полуду зняла, що їх цілий мій вік закривала!.. Кругом мене кривда облягала, неправда обступала,- як важкий камінь, давила вона мої плечі, груди… опускалися в мене дужі руки, закривалися очі… я не знав нічого, не бачив, куди мені вилізти з того гніту, як його вискочити… Ти - як зірочка зійшла над моєю задуреною головою - і освітила мені темну стежку, мій неутертий шлях!..
- Галю! - трохи згодом, не швидко, ніби роздумуючи, обізвався голосно Чіпка.- Коли б усі люди були такі щасливі, як ми з тобою, тоді б нам ще краще жилося, ще веселіше!
- Коли б же то, мій голубе! Що ж, коли їх доля так помежувала: одному дала багато, а другому - нічого…
- Доля?.. Гляди лишень, Галю, чи доля то! чи не самі люди, бува, й винні?..
- Та, може, й вони трошки…-Якби можна. Чіпко, то я б їм свого уділила… Знаєш: як розказала мені твоя мати, яку ви нужду, яке лишенько замолоду терпіли, то мене то в огонь укине, то морозом обсипле…
Коли б знала, то в той би час усе своє віддала, що маю…
- Ти, Галю, добра… Ти - жаліслива,- казав Чіпка, обнімаючи її, а у самого по сумному виду мишка бігала й голос дрижав від спомину…- Та чи то ж то одна моя мати така?.. Хіба одні ми?.. Сотні, тисячі, тисячі тисяч отак тягли й тягнуть своє злиденне життя… І ніхто на те не вважає; нікому немає діла до того; ніхто на те не дивиться; ніхто того не бачить… усім воно чуже, не рідне… Кому воно своє?.. кому - не байдуже?.. Отим хіба беззахисним людям, що з голоду мруть?! Не дивуй же, Галю, що ми своє одбирали силою…
- Не нагадуй, не нагадуй… Христом-богом молю, не нагадуй мені про те. Чіпко! - молила Галя, ще дужче горнучись до його.- Як я здумаю про те, то у мене розум мутиться, у очах червоні плями замріють… Хіба було не можна без того обійтися?.. Працею, хоч тяжкою, кривавою працею, та чесною - свого добути?..
- Працею?.. Гм… Нічого, Галю, працею не вдієш… Один з неї вискочить, а десять вона задавить!
- Адже от - Грицько… З бідності вийшов у люди… І спокійний, і щасливий… а все через працю…
- Та праці, Галю, нігде приложити!.. І те - чуже, і того - не можна, й того - не роби!.. Ніяк рук зачепити… Кривда кругом, скрізь неправда…
- Ти думаєш, Чіпко, що справді у всіх такі думки? їй-богу, ні! Лушня такий чоловік, що купить і продасть; Пацюк - аби йому погуляти та поспівати, наробити дешпоту; а Матня - щоб нализатися от по сю!.. Хіба їм у голові праця? Хіба вони думають, де своє, де чуже?.. Або москалі? Цілий вік його учать не дивитись не тільки на чуже добро, а й на життя… Хіба вони таке думають, як ти?.. Він собі йде прямо задля того, щоб порабувати… щоб чужим добром пожити… Так у них, у москалях, було: так він і звик до того… а тепереньки й не хоче за чесну працю узятись!..