- Еге ж… до того йдеться,- піддакують другі.- Де ж пак? У гласні вибиратимуть і дворяни й мужики… Учора мій Омелько в мене кізяки різав, а завтра, може, сидітиме рядом зі мною, за одним столом…
Я - гласний і він - гласний…
- Ні! Не діжде, не діжде, хамове кодло! - сердилась старенька пані, ударяючи кулаком об кулак, і зачинала на всі боки костити "кодло" й тих, що довели дворянство "до такого безчестя".
Шавкун ні лаявся, ні сердився. Він аж мов повеселішав, як забалакали про земство. Він добре знав, що воно його рук не втече, а може й погріє…
Настав новий вік і для нашого Чіпки. То таки що тихе, щасливе життя у себе дома, з любою жінкою, з старою матір'ю, а то таки й на громаді, серед людей Чіпка не останній… Люди стали його знати, поважати й шанувати, бо іноді Чіпка ставав декому й у помочі. Хоч він не любив тепер розкидатись, а при нужді чоловікові поможе. Чи хрестини де: кого ж його в куми? - Чіпка чоловік добрий, послухав. Оже Чіпка сам ніколи не ходив у куми; зате Галя по селу цілу і метку хрещеників має. Коли бог не дає своїх діток, хрещениками втішається. Лободі дочку давати, а в скрині всього-на-всього десять карбованців - не-стане й на горілку. Що його робити? Де б його рук зачепити? "Ти б, чоловіче,- рає Лободиха,- пішов до Варениченка: може б, він позичив до нового хліба?" - "А справді",- одказує Лобода та прямо до Чіпки. Чіпка порадиться з Галею - і вродиться у Ло- І боди весілля,- цілий тиждень поїжджани п'ють та гуляють.
- Нема чоловіка добрішого, як у нас Чіпка! - хваляться піщани й здіймають шапки, ще здалека побачивши Чіпку.
Та хіба одні піщани?
Вештаючись раз по раз по ярмарках, промислуючи полотнами, став Чіпка відомий на цілий повіт. У тестя якось раз зустрівся з становим Дмитренком - тим самим, що прозвали "кобиляча голова" за те, що любив дуже менджувати кіньми. Чіпка й становому подо- бався. Удруге стрілись вони на ярмарку - і стали сва-; тами. Становому подобався молодий Чіпчин жеребчик, котрого тесть подарував. Дмитренко й пристав: проміняй та й проміняйі Довго Чіпка не згоджувався, та нічого не вдієш: проміняв. Становий собі взяв доброго молодого жеребчика, що аж кров крізь шкуру світилась, а оддав Чіпці старого-старого драбастого гусарського коня, котрого продали з полку, як розбився на ноги. Дмитренко ж такий радий, дякує Чіпці, обіщае до його в гості заїхати. А Чіпка дивився на драбастого, мов уперше на віку коня бачив, сплюнув та й замовк.
Приїздить з ярмарку додому. Випряг коней, увійшов у хату, поздоровкався з матір'ю, поцілувався з Галею.
- Галю! - каже,- сподівайся гостей…
- Яких?
- Становий буде.
- Чого він тут забув? - питає Галя, дивуючись.
- Скучу, каже, за драбастим конем, то й до вас заверну,- жартує Чіпка.
- За яким конем? Що це ти бозна-що верзеш?!. Чіпка тоді розказав, якого зробив мінька.
- Отак він і з татусем,- каже Галя.- Як пристав… Татусь, правда, довгенько-таки не подавався. А тут - підскочила якась лиха година - треба у стан… Так він, перше ніж у стан поїхав, взяв та й одвів до Дмитренка пару коней.
Дмитренко чоловік правдивий - не одурив Чіпки. Через місяць після того котить він Пісками та прямісінько під Чіпчин двір. "Тпру" - спинили коней перед порогом. Галя й Мотря разом кинулись до вікон подивитись - хто там.
- Никифор Іванович дома? - питає їх становий з повозки.
Галя хотіла була одказати, що нема, та - почервоніла, незчулася сама, як промовила: "Дома".
Тут і Чіпка нахопився: вийшов назустріч, здоровкається.
- Оце я до вас у гості… Буде де переночувати? - питає становий.
- Коли ваша ласка, просимо до хати! - запрохує Чіпка. Повходили у хату. Дмитренко скинув з плечей верхнього балахона, струснув пил, потягся, зіхнув на всю хату як добрий віл ревнув,- аж Галя виглянула з кімнати, та й опустився за стіл на лаву. Чіпка приставив з другого боку стола ослінчика - сів навпроти гостя.
- А знаєте, чого це я до вас приїхав? - питав, знову позіхнувши, Дмитренко.. - А бог вас знає… Звісно; ваше діло - станове - знай їздити…
- Еге ж, еге… А ось я вам новину привіз. Галя одхилила трохи кімнатні двері, дивилась у щілину, а з-за плечей у невістки показалась і Мотрина голова. Обидві слухали: яку там становий новину привіз. Дмитренко скинув очима на Галю.
- Це, мабуть, ваша жінка?
- Моя,- одказав Чіпка.
- Гарну дочку викохав Ґудзь! Недаром він її на запорах держав… Хорошу… Коли б був знав, проламав би й запори та вкрав. Галя почула це, засоромилась, прихилила двері.
- Галю! - гукнув Чіпка: - чого ти тікаєш? Боїшся, щоб Петро Йванович тепер, бува, не вкрали?.. Не бійся: я не дам.
- Я й сама не дамся,- одказує Галя, висунувшись а кімнати.
Тут саме знадвору забрехала собака.
- О, та ви, мабуть, справді боїтесь, що собачню позаводили,- жартує становий.
- Та в нас всього одним одна Мушка,- одказала
Галя, зашарівшись.
На сім слові у хату вступила бідненько зодягнена дівчина,-та, бачачи, що не туди попала, стала мовчки у порога.
- Здорова! - привітав її Чіпка.- Чого ти?
- До тітки Мотрі,- одказала, засоромившись, дівчина.
Мотря почула, вийшла з кімнати, поклонилася низенько Дмитренкові, сіпнула нишком за спідницю дівчину, та обидві вийшли у сіни. Незабаром Мотря назад увійшла, а дівчина пішла з двору. То була головина наймичка: її послали нишком довідатись - чого становий приїхав.
Галя тим часом у кухні ставила самовар. Сонце заходило. Останній погляд на прощання з землею воно посилало у світлицю, де сиділи, мов давні приятелі, становий - на покуті, багатир-козак - навпроти, на ослоні. Розмова не клеїлась: перескакувала з одного на друге, як скаче легенька борона по груднястій ріллі. Галя подала чай. Заходились пити. Розмова зовсім обірвалася. Чіпці, як хазяїну, стало ніяково.
- Так яку ж ви нам новину привезли? - зачинає він, сьорбаючи гарячий чай.
- Добру - для добрих людей… А ваші піщани такі неспокійні, мені з ними один клопіт та й годі! Ще Ларченко, як передавав стан, перестерігав мене:
"Стережіться, каже, піщан, бо то народ вельми завзятий!" Аж воно так і є!
- Та воно, добродію, мабуть би, ніякого й клопоту не було, коли б не так трохи…
- Що пак я казав? - спитав Дмитренко, загубивши останню свою думку й річ.- А, бач… Так земство привіз!
- Що то воно за земство? - питає Чіпка, пильно дивлячись у вічі становому.
- Земство?.. Нова милость царська! Бачите: живете ви у Пісках - козаки, панські й жиди… Адже й жиди є у вас? (Чіпка одказав, що є.) Так, бачите: отак само живуть і в Котолупівці, у Байраках, у Вовчій Долині… живуть поміщики, живуть купці, козаки, крестяни… Так усім, бачите, треба по шляхах їздити; усім треба,- хрань боже! якої пошесті,- від напасті оборонятись… Одному - трудно, а гуртом - можна… Ну, так бачите… (Дмитренко дедалі став учащати:
"так" та "бачите",- видно, він гаразд і сам ні бачив, ні знав того, про віщо розказував.) Так от, бачите: збираються гуртом - пани й мужики - та й роблять, що треба…
- Як це? І пани роблять?! - питає здивований Чіпка.
- Та ні, не самі роблять, а вибирають гласних… а ті виберуть управу з себе; а управа вже й заправляв усім…
- А станових тоді хіба не буде?
- Як можна - без станових? Станові - поліція, а поліція й за земством дивиться: щоб дороги рівняли. містки гатили… Без поліції не можна! Хто б недоїмку взискував, якби не поліція? Станові - поки й світа сонця, будуть…
- Щось я гаразд не второпаю,- каже, роздумуючи, Чіпка: - і земство за дорогами, й поліція за дорогами…
- Ось почуєте, як збереться громада та прочитаю указ…
На останньому слові у хату увійшли: козачий голова з писарем та панський старшина з старостою. Кріпаки, поздоровкавшись, стали коло порога, похнюпились; а голова- з писарем, мов москалі, повитягались у струнку.
- А! От добре,- замість привіту, каже Дмитренко.- А я тільки що хотів посилати за вами… Завтра вранці щоб мені була громада! Чуєте? Вам кажу й вам! Та глядіть мені, щоб не так, як недоїмку платите,- обернувся до кріпаків з докорою.
- Тепер, ваше благородіє,-каже писар,-гаряча пора… люди в полі…