- А що ж це ваші сюди усякої наволочі понасилали? - питає Чіпки становий.
- Якої наволочі? - зиркнув Чіпка та, трохи спустивши голос, додав: - перед богом усі рівні…
- То ж перед богом, а тут - перед людьми…
- Та й перед людьми - все одно… Усе-таки сміливіше, як с в і й коло тебе… А то: ви собі у будинок позалазили та й балакаєте у холодочку, а тут - печись на сонці…
- Хто ж вам велить пектись? Узяли б та й увійшли у коридор.
- Спасибі. Що громаді, те й бабі.
- А ви, капустяні голови! - покинувши Чіпку, повернувся становий до козачих гласних.- Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сюди поприлази- ли? Що ви тямите?.. Ну, що ти, Свербиносе, тямиш?..- визвірився Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од котрого так і несло горілкою.- Кис би собі у Хайки в шинку… Ні, у гласні преться!.. Або ти. Ступо? Жінчиної тіні боїться, до ладу не вміє слова вимовить, а теж - і собі між люди… у гласні!!.
Ступа й Свербиніс мовчали. Потупивши у землю очі, вони й не глянули на станового. Він кинув їх та до кріпаків:
- А ви, недобитки?.. Ще й вас тут не ставало?! Давно з вас шкуру злупили?.. А тепер - думаєте, що й ви пани?!.
Стара виразка, розкорписана нечистими руками, защеміла у Чіпчинім серці. З-під насуплених брів засвітив гострий погляд,- то окидав він ним станового, то позирав на людей, що стояли мовчки, як до землі прибиті.
- Чого вам од нас, добродію, треба? - запитав Чіпка сердито і зиркнув на Дмитренка.- Хіба ми до вас приїхали?.., Нас громада прислала, ми громаді служимо…
- Та я про вас нічого й не кажу,- спустивши униз голос, заговорив становий.- Ви чоловік торговий: всюди буваєте, людей, світа бачили-де треба, до ладу й своє слово скажете… Я про вас не кажу! З вас гласний, то таки гласний… А то - що? - Дмитренко з огидливістю глянув на останніх гласних.- П-хуу!.. Та тепер уже не переміниш… Глядіть ще - не повибирайте й в управу своїх!.. Чуєте?
Гласні мовчали, мов не до них річ.
- Слухайте,- почав становий: - дивіться на мене… Як крутну правого вуса - клади направо білет; а крутну лівого - наліво… Глядіть мені!
Кажучи останнє слово, Дмитренко погрозив пальцем, повернувся, грюкнув дверима перед самим носом у гласних та й скрився у коридор.
- Бач, який гострий! - обізвався Ступа.- Мов над дурниками… Ні, стій! А ми так, братця: він нам правого вуса, а ми - наліво… Нехай дудика з'їсть!
- Це напасть та й голії - каже якийсь писар.- Швидко нашому братові за ними нігде буде місця знайти… _ д нашому братові,- увернув грізно Чіпка,- треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати…
Він мав ще щось сказати, та тут їх позвали у горниці.
Посеред довгої й широкої зали стояв довгий стіл, засланий червоним сукном, облямованим золотою гальонкою, з золотими китицями… За столом, на покуті, сидів предводитель. По праву руку од його - Данило Павлович Кряжов, потомок того самого гетьманського полковника Кряжа, що уславився ні боями, ні походами,,а тільки тим, що, як прикріпляли до землі підсусідків, він прикріпив нетрохи своїх далеких родичів, а разом з ними брата й сестру рідну… або й не він прикріпив їх, а його жінка - та сама пані полковниця, що людям черевиками очі й зуби вибивала… По ліву руку од предводителя сидів Шав-кун - городовий гласний. До його предводитель знай нагинався, а він йому шептав щось на ухо. Кругом столу обсідали другі гласні - горожани й земляни. Тут було ціле "сонмище", ціле кодло Польських. Тут були Совинський, Кривинський, Гаєцький, Митіль,- не було тільки одного Макухи: Порох таки його доїхав своїми ябедами: він тепер був під судом, без місця. Між горожанами можна було побачити Лейбу Ов-рамовича, орендаря пана Польського, а рядом з ним отця Дмитра, благочинного, що так менджував проси-тельськими книжечками, як Дмитренко кіньми,- за що, кажуть, не раз і судився в консисторії. Дмитренко, як не гласний, сидів окремо, між панами, котрі приїхали подивитись на нове диво. На всю хату тільки два порожні стульці зосталися, та й ті, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чіпка сміливо опустився на один; за ним Лоза - на другий. Пани-гласні ззирнулися. Хоч наші дукачі були у добрих синіх жупанах, а все-таки така незвичайна сміливість колола панські очі. Для останніх гласних-селян не знайшлося місця за столом: прийшлося спинами підпирати стіну.
Після молебню та присяги почались вибори. Радили вибирати Кряжова, хвалили Совинського, розпинались за Шавкуна, намірялись пропхнути Гаєцького, Митіля. Як не крутив уса Дмитренко, як не дивився на кожного, хто підступав класти білета не в сюртуці, а в свиті, а вийшло так, що ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкунові зробили невеличкий перепочинок.
Як налагодились знову прийнятись за вибори, гласний Саєнко, син сотниченка, попрохав "слова". Панам було це не вдивовижу. Саєнко - здавна чоловік неспокійний. Ще за Василя Семеновича він, було, не пропустить виборів, щоб не наговорити, як казали про його, "сім мішків гречаної вовни…" Оже та вовна була для панів Польських гірше гіркої гірчиці. Нівроку розумний, гострий, як бритва, Саєнко не пропускав случаю, щоб не побрити своїх сильних родичів. Прості люди його любили, як чоловіка, котрий не змовчить сильному і стане завжди у пригоді немічному. Зате пани та жиди Саєнкового духу боялися - та й недурно. Напакостить панові, придавити жида - стало утіхою для його. Так оцей-то "ліберал", як його звали, зняв тепер річ про земство… Обертаючись до панських гласних, він доказував їм "всесословність земства", довго й красно розводив їм про "интеллекту-альную деятельность", котру вони, за "пропілі гріхи", повинні були оддати на "алтарь общественного благо-получия". То повертався до простих гласних, нагадував їм про "рівноправність", умовляв їх самим дбати про свої "інтереси", про "народне благо". А на за-ключку всім гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних-селян.
По хаті пройшов шелест. Пани здвигували плечима, хитали журливо головами, шепталися між собою. Мужики заворушилися під стіною, затупотали ногами на однім місці, зглядалися, мов питали очима один в одного: "А що?! кого тепер?"
Предводитель, пошептавшись спершу з Шавкуном, а потім з Кряжовим, задзвонив у дзвоник і, оглядаючи селян, голосно запитав: хто хоче вибиратись?
Шелест потроху стихав. Предводитель запитав удруге. Усі мовчали, тільки ззиралися.
- Ось хіба Варениченко…- якось несміливо, крізь зуби, процідив старшина з Пісок.
На його глянуло сто очей; глянув Дмитренко - і затулив рукою свого рота: "мовчи, мов, нескребо!"
- Якого Варениченка? - волею-неволею вимовив Предводитель.,_ Ось!.. ось!..- почулось з-під стіни кілька голосів, тикаючи пальцями, де сидів Чіпка. Він почервонів. Усі уставились на його очима.
- Вм желаете? - спитав його Предводитель.
- Та коли людська ласка та панська воля,-одка-зав Чіпка, підводячись,- то й про мене…
Голос його тремтів; лице горіло; очі світили радістю.
Пустили на голоси: вибрали Чіпку. Далі, мабуть, розгарячившись, вибрали Саєнка у губернські гласні.
Вибори скінчились. Селяни пороз'їздились по домівках. Пани забенкетували у городі.
Вернувся Чіпка додому. Галя побачила у вікно, вискочила з хати.
- А що?
- Усе гаразді - скрикнув радо Чіпка.- Тепер я, Галю, не тільки гласний, а ще й член в управі…
- Невже? - разом зрадівши і злякавшись, скрикнула Галя.
- Далебі… вибрали! - хвалиться він.
- Кого вибрали? куди? - почувши останнє слово, питає Мотря, висунувшись у вікно.
- Мене вибрали, мамо, в управу! Мотря глянула прямо Чіпці в вічі, по виду в неї пробігла нерадісна смужка.
- І нащо воно тобі, сину, з панами тягатись? - каже вона журливо.- Ще, не дай боже, підведуть як… Самі ж поховаються, а тобі - буде…
- Не бійтесь, мамо: не подамся! - заспокоює її Чіпка.
- Ще встрянеш куди…- своє-таки Мотря.
- Нічого ви, мамо, як я бачу, не знаєте,- одказує без гніву Чіпка.- На те їх воля… А може я, мамо, людям у пригоді стану… добро яке зроблю…
- І вже, сину! Ти - один, а їх скільки…
- Один, та добрий,- оступилася за чоловіка Галя, і, всміхаючись, пішли обоє в хату.