- А справді,- загуло кругом.- Треба довідатись… Петру Васильовичу треба поїхати до чиновника, розпитатись…
- Кому? до кого? - бришка предводитель.- Щоб я їздив? Не буде сього!
- Просимо, Петро Васильович!.. просимо, проси-мо-о!! - загукали кругом.
- Не поїду… виберіть кого другого… Я ні за що не поїду… Надо мною слідствіє?!
- Просимо… просимо!.. просимо!! - ще дужче загукали.
Насилу ублагали. Уже зовсім розвиднилось. Гості подякували хазяїну, попрощалися, порозходились…
Годин через три будинок Польського знову кишів ' панством. Сюди зібралися знову всі, хто був учора, щоб почути: хто писав жалобу і про що та жалоба. Предводительського синка не було: він поїхав до чиновника. Незабаром вернувся з жалобою. Подав Шав-кунові до рук.
- Читайте!
В хаті затихло. Шавкуна кругом обступили. Шав-.кун розвернув бумагу, одкашлявся, як дяк на криласі, глянув:
- Так, так… і рука Порохова…- сказав наче сам до себе і став читати.
Кожного кидало то в огонь, то в холод од тії ябеди. Усяк - аж голову схилив, слухав,- як слухає винуватий школяр правдиві вичити про свої вчинки.
Шавкун скінчив.
- Клевета! ябеда!!-загукали кругом.- Жалійтесь, Петро Васильович! це - обида… Хіба можна так виражатись: "организованная шайка", "сонмище кріпосників?.." Хіба можна?..
- І як губернатор прийняв таку ябеду?! - хтось гірко вимовив…
- Підіть же! - каже другий, здвигнувши плечима.
- Зто давление администрации… вмешательство в земские делаї - гукнув хтось з кутка.
- Так… так." вмішательство. Нада міністру писать… - Еге ж, еге… Міністру! міністру!.. От ліца всєго дворянства. Ми всє вас просім, Петро Васильович!.. просимо! просім!!.
- Харашо, харашо,- одмовляе він, оддувшись, як індик.
Шавкун з Чижиком переглянулись - і іскорки сміху заблищали у хитрих очах.
- Ось постійте… не гарячіться так! - каже Шавкун.- Чого нам до того міністра лізти? Нам треба спершу це діло забити, позбутись його…
- Шавкунова рада взяла своє. Шавкуна послухали - і змовились, як в один голос казати чиновникові про вибори.
У дванадцять годин приїхав чиновник до Польського удвох з справником і прийнявся за діло… О шостій годині сідали гості за довгий стіл обідати. На покуті. сидів чиновник; по праву руку Польський; по ліву - Кряжов… Здавалося-то сиділо три давніх приятелі, котрі, не бачившись цілі довгі роки, на превелику радість зустрілися… За столом на покуті ішла весела розмова, сміхи та жарти… На однім крилі й на другім розмова ішла тихше; а все ж на веселих обличчях гостей можна було помітити, що покутня радість крайком зачепила й їх… Навіть на захирілих судових пиках Шавкуна й Чижика, що сиділи поруч у кінці столу, навпроти покутя,- видна була якась веселість-Багатий на смачні страви, розкішний на дорогі трунки обід кінчався. Моторні лакеї розносили високі кришталеві чарки з пінистим шипучим вином. Перший підвівся чиновник, уставив в ліве око стекольце, підняв вгору чарку, подякував панові Польському за добру учту, нагадав, що адміністрація вкупі і в "союзе с привилегированньїм сословием" повинна "зорко следить" за "революционнмми злементами", що обох їх "интереси общие", що вони повинні піддержувать государственньїй строй",- берегти його од "напора безумньїх социалистических идей", котрі тепер злочинці розсівають всюди… І красна, і вчена була та річ: гетьманські панки ще зроду не чули такого гарячого слова! На заключку воно зичило панові Польському здоров'я, а "привилегированному сословию" радило злить його "интересн" з "интересами администрации", од лиця которої чиновник примовлявсь випити за "общее народнеє благо"… Випили за "благо"… Лакеї знову поспішили поналивати чарки. Підвівся Польський - і тільки й видумав, що просив випити за здоров'я "дорогого гостя"… Випили й за "дорогого гостя". Лакеї знов наповнили чарки. Підвівся Кряжов - і розпустив свого довгого язика про той розбрат, який пішов між двох "сословий"; похвалив адміністрацію, що вона стереже "интересн имущих классов", що вона піддержує оконо-мическое развитие странн" - помагає строїти залізниці, помагає заводити "банки", обороняє "отечественную промышленность покровительственною системою",-просто сказати: "создает народное благо"… За таку велику послугу Кряжов прохав випити - за адміністрацію. Випили й за адміністрацію… Чиновник подякував від "легкого серця" і примовивсь випити за "дворянское сословие".
Обід скінчився. Повставали з-за столу, подякували хазяїнові і розтеклися скрізь по будинку. Гомін, галасі Одні дивувалися красномовству чиновника, другі підхвалювали Кряжова, а третім найбільше подобалась "скромность" речі "предводительського синка"…
Тільки один Шавкун з Чижиком дивувались усій отій "комедії" і, стоячи у кутку, радились нишком: як би їм здихатись Пороха.
Програвши в карти далеко за північ, чиновник став прощатись. Перед рундуком стояв уже трояк самих кращих поштових коней. Невелике чиновниче збіжжя зложене було у невеличкий чемодан і положено у ногах поштаря. Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом; задзеленчав голосний дзвоник - і тільки курява встала…
- Поїхав! - в один голос сказало кілька душ.
- Хороший чоловік…
- Чудесний… хоч і молодий… А розумний - не кат його взяв! -
Та ще б! Правовід, та не розумний… Ну, звісно: благородне дитя…
- А коли б воно нам не нашкодило,- увернув хтось неймовірний.
- Хто? він? - оступивсь Кряжов.- Ніколи! Ш зроду-віку… Ми його знаємо, як облуплену овечку… Він у нас у банці - по уха застряві В довгу - як в шовку!.. Він у мене ось тут сидить! - Кряжов стулив міцно кулак і показав поверх голови.
- Ну, коли так, то безпечної - у один голос зарі-шили Шавкун і Чижик.
Горе, кажуть, об горе чіпляється.
Вернувся Чіпка з Гетьманського додому з розтроюдженим лихом у серці. Стріва його мати, хвалиться: нема Галі дома, поїхала до батька, бо Максим занедужав.
- Чим? - пита Чіпка.
- Господь його знає. Поїхав, кажуть, кудись на ярмарок любісінький, милісінький, а привезли - ледве дише.
- Гм… А що у вас чувати доброго?
- Що ж тепер доброго почуєш? Нема тепер нічого доброго… Он, розказують, на Красногорку напали розбишаки… Чоловіка з двадцять наїхало,- та сторожі одбили… Кажуть, така бійка була, господи!
Чіпку подрав мороз поза шкурою… "Так… такі - думає він.- Оце ж воно йому й ікнулося!.."
Порозпрягав він коней, підложив сіна. Ходить по двору - не хочеться і в хату. Сонце саме заходило. Піднялась вечірня шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свиней кликали… Все то хазяйські клопоти. Чіпці - байдуже до всього тогої Він навіть не дослухається… У його тепер свої клопоти, не обберешся їх…
Ходить він по двору - нудно; увійде у хату - хатні померки ще дужче розвертають сумну думку. Розстилає вона перед ним, наче страшний килим, страшні пригоди життя… Ось і Максим лежить - перебитий, переламаний… Ось висовуються давні, знайомі друзі;
Лушня, Пацюк, Матня, ще й другі братчики… П'яні голови горять кривавим цвітом; у очах палає хижість, голоднеча… Ось піднімаються у пам'яті панські комори: про них нагадали у земстві… пригадався сторож… І сторож, і Максим качались перед ним, бо-жевільно стогнали… Чи правда тому?.. Правда… гола, страшна правда!.. Що б він тепер дав, коли б можна було її викинути з пам'яті, забути… Так ні!.. Таке не забувається… Воно, мов нарошне, вилазить наверх; наче яке страховище, лякає тебе… Навіщо ж воно вертається? нащо воно здалося мені?.. Воно перестріло мене, перейшло мені дорогу тоді, як я хотів його слід затерти… І спливає йому на думку земство, з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою… "Воно мені нагадало про те… Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене завертає до старого… Хіба в земстві не ті люди, що й були?.. Хіба вони у один раз перемінилися?.. Чого ж їм можна служити?.. Чому мені ні?.. Кожен з нас несе гріх за собою… Чого ж одному прощено,- один забувся про його, наче спокутував… А мені - нема ні забуття, ні спокути… І не карали - і винуватий… Де ж та правда на світі?!"
Зовсім смеркло. Люди і світ спочили. Лягла уже й Мотря. Тільки один Чіпка не лягає: ходить, нудиться, карається… З хати надвір, знадвору в хату.