- Чого ти, сину, тупаєш? Чому спати не лягаєш?
- ' А вам спиться? - неласкаве одказав він. У голосі його забренчала давня туга. Материне серце почуло її зразу - і злякалося.
- • Спиться ж…-‹ласкаво одказала вона.-я Чому ж воно не буде спатись, коли така пора?
- Ну, то й спіть, коли спиться,- м'якіше сказав Чіпка та й опустився на лаву. У хаті темно, тихо. Мотря тихенько зітхає…
- Мамо! - обізвавсь Чіпка.
- Чого, сину? $
- Чивптго коли З'зд__п]ав ня світі? чи, мабуть, ніколи не буде.?!
- Господь його знає, сину. Коли більше буде отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тії не стане, яка тепер є…
- Ні, мамо… Видно - ніколи не було тії правди… ніколи й не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була…
Мотря нічого не одказала. Чіпка знявся, знову вийшов з хати та проходив по надвір'ю мало не до світа білого.
На другий день поїхав Чіпка до тестя. Теща й жінка стріли його перелякані. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно, бліда-перелякана. Галин погляд світився тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловіка, немов казала: "Он, бачиш!"
Чіпці одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, він пішов у світлицю. Звідти доносилось до них страшенне стогнання. У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз поз раз з грудей у його виривались тяжкі "охи", раз поз раз він схоплювався руками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіпчине серце - аж забігала мишка… Явдоха підступила до недужого.
- Максиме! - обізвалась вона.
- 0-ох! - одказав Максим, важко зітхнувши.
- Чіпка приїхав.
- Тату! здорові були,- привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.
- Ох-о-ох!..
- Чого се виР.-Максим несамовито скрикнув •- і схопився обома' руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся…- Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь, розкрив широко очі, провів ними хижо по всіх… То був останній погляд - погляд наглої смерті… Явдоха мер* щій накинула на вид чорний платок.
Як підняли платок,- Максима уже не було… Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим, скривленим ротом, витріщеними очима…
Галя глянула - і скрикнула… "Умер!.. умер!.." - кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки.
Чіпка зиркнув - і затрясся… Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним війнула друга смерть - бабина. Там - тихо, наче забуваючись або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут - з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю… Голова в Чіпки закрутилася, за-чуманіла. Він закрив на хвилину очі і опустив бліде лице на груди…
Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову, сіпнула Чіпку за рукав і вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очі, з котрих туга ледве видавила дві сльозини…
А в Гетьманському пани раділи, що по їх сталося. Вибори утвердили, а на Чіпчину жалобу через справника послали одказ.
Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: селяни не поїхали. Одні, як Лоза, через те, щоб не чути такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другі не поїхали-за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощі - як затялися: щодня та й щодня… Радили раду одні пани…
'Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положили членам в управі; потім того жалілися на якийсь чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що шляхи, греблі й містки будуть рівняти, гатити й лагодити "натурою", тобто мужичими руками…
Чіпці тепер не до того. Його заклопотали хатні клопоти. Треба було тестя поховати, поминати, худобі його порядок дати. Чіпка викрутився цілий місяць, як муха в окропі: ніколи було дослухатись, що люди говорять.
На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства, Чіпка поїхав. Перше-на-перше зайшов в управу. Як же почув, що така біда з ним,- як сто зміїв разом ужалило його серце! Не розпитую-;чи, як, що, за віщо,- від злості він не міг слова вимовити,- вийшов неборак з управи, наче вчадів…,; Голова ходила ходором, кружала, боліла; у висках - (.Т як хто молотком стукав; у очах-жовто, чорно;
Ї? ~ а в ушах - пищало, стогнало, вило… Щоб хоч трохи очуматись, він пішов походити по ярмарку. Ходить (у поміж возами, попід крамницями - роздивляється, - слухає… Тільки й речі, тільки й мови, що про земську раду, про налог!..
- Знаєте? - питає, усміхаючись, один великопо-місний панюга другого.
- Знаю, знаю…
- Синок не уступить батюшці…
- Та кий біс, не то він? То все - Шавкун з Кряжовим… От, голови!!
- Ото їм - всесословність! Хотіли рівноправності - оце їх і порівняли… А то справді - всяка наволоч дере ніс угору… Нехай же тепер знають!
- Оце самоуправа!! - запихкавшись, з переляканим видом, стрічає мілкопомісний панок сусіду.- Чули про налог?
- Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе - ще далі…
- Оце так! - підскакує третій полупанок.- Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, у вічі казали: хто має на десять рублів.-з того бери руб; а хто на тисячу - копійку! А тепер, при самоуправі, діждали… _ їм що? - четвертий каже.- Вони собі повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики -, та й ні гадки!..
_ А нашому братові - дошкуля, до самих печінок доходить…- веде річ перший.
- Та ще як дошкуля! - піддержує третій: - такими поборами печінки витягнуть!.. А з чого його, скажіть на милость? То було сякі-не-такі, а все-таки три своїх робітники, а тепер… біда та й годі… А народ так розледачів, що, сказано, хоч сам за плуга берись… Ні за ласку, ні за гроші… Він швидше той день у шинку просидить, ніж піде на роботу до пана…
- Це розбій! це - здирство панське!! - чує Чіпка - гукають селяни під яткою.
- А бач?.. не я казав? - пристає до старшини підпивший староста.- Не я вгадав, що вони й земське вигадали, щоб себе полатати… Цар людей одібрав, цар волю дав… Хіба ж їх так і випустити? Еге ж!.. Коли не роблять,- хай же хоч платять!
- То було окружний з нас шкуру дере, а тепер - управа дратиме,- бідкаються козаки.
Чіпка усе це чує - і кожне слово, як гостра колюча ка, коле його в серце… Він слухає… До свого горя)(приливає ще людське; троюдить ним своє гаряче серр' це;. розбуркує старі думки… Злом пашить лице його і злом світять очі,- аж поблід від злості, аж руки трусяться…
- Недурно вони так усилковувались мене випхну-, ти… Аж їм он чого заманулося? Прокляті! Аби їм. тепло, аби їм добре… Нехай дурний мужик на всіх і робить, за всіх платить; хай одбуває одбучі… Нікому за! його оступитися! Вони себе знають… своє панське' кодло знають… А мужик - віл… ори, поки здужає! Дай йому полови, щоб не здох,- та знову запрягай… Поки не впаде в борозні… А тоді здери з його шкуру на чоботи… Прокляті! Чорти, а не люди! і
Чіпка кричав, розмахував руками; гаряча його річ огнем пашіла. Кругом його дедалі більшала та більшала купа людей; довго слухала мовчки; потім хто-небудь увертав і своє слово - підкладав дров до багаття. На той крик нахопився Дмитренко.
- Що це ви робите? - спитав він Чіпки.
- Як - що?
- Та де ж? ви людей бунтуєте… земство лаєте… управу… налог…
- Щоб вони не діждали його брати! - грякнув Чіпка.
- Чого це ти так розкричався? га? - перемінив становий річ, розсердившись.- Чого ти людей бунтуєш?
- То ви їх бунтуєте, а не я! - одрізав Чіпка.
- Гляди лишень, козаче, щоб з цілим язиком додому вернувся. Чуєш? не забувайся!
Становий пішов далі поміж возами. Чіпка знову прийнявся за управу…
Надвечір вертався він додому вкупі з Грицьком. Він був сумний, мовчав цілу дорогу. Грицькові аж моторошно стало, він зачепив його:
І охота тобі, брате Чіпко, з ними лаятись? Чи можна ж, Грицьку, втерпіти? Та плюнь на них… Хай їм з їх управою, з їх земством!